Більшість країн другої хвилі розширення почала свій шлях до НАТО разом із країнами першої хвилі. 12 держав задекла-рували своє бажання щодо членства практично одночасно. На зустрічі міністрів закордонних справ дев'яти претендентів на членство 19 травня 2001 р. було підписано спільну заяву, що закликала НАТО запросити на Празькому саміті всі ці країни. Утворилося так звана «Вільнюська дев'ятка», яка з приєднан-ням через рік Хорватії стала десяткою. У 2002 р. Хорватія приєдналася також до Плану дій заради членства.

У Європі склалося неписане правило, що вступу до ЄС передує вступ у НАТО, і це цілком зрозуміло. Вимоги для країн, які вступають у НАТО, значно менші. Вони не мають «жорсткої» конкретизації на відміну від вимог для вступу в ЄС. Стосунки НАТО з ЄС досить щільні. Про це свідчить укладена наприкінці 2002 р. угода про стратегічне партнерство між НАТО та ЄС. Тому всі країни першої та другої хвилі розширення НАТО ставили за мету спочатку вступ у НАТО, а потім - у ЄС.

На послідовність такого процесу просування по шляху вступу в ЄС, безперечно, впливають інтереси США. Вони можуть лобіювати вступ у НАТО та ЄС тієї чи іншої країни, як, наприклад, Туреччини, яка з 1963 р. є асоційованим членом ЄС, але можуть і заважати цьому євроінтеграційному процесу. США, відкрито не втручаючись у процес розширення ЄС, уважно стежать за «порядком» у Європі, щоб не втратити тут свого впливу. Для його посилення в цьому регіоні на противагу зростанню потужності ЄС - своєрідних Сполучених штатів Європи (СШЄ), де домінують Франція та Німеччина, - США лобіюють вступ до НАТО та підтримують фінансове нових

членів Альянсу зі складу колишніх держав Варшавського дого-вору та СРСР. І ці країни, у свою чергу, стають своєрідними боржниками США і «платять» їм своєю підтримкою їхніх воєнних операцій, які відбуваються під прапором боротьби з тероризмом. Франція намагається протистояти впливу США в Європі, тому з її боку здійснюється деяка протидія прискореному розширенню НАТО.

Рис. 6.1.1. Кількість держав за роками, які вступали до НАТО та ЄС

Входження в ЄС через вхід, який зветься «НАТО», дозволяє США делегувати своїх симпатиків до складу ЄС на допомогу Великій Британії, яка тривалий час надійно захищає інтереси США в ЄС. Чинна останнім часом система прискореного вступу до НАТО нових членів фактично ослаблює НАТО внаслідок поступового зниження вимог до нових членів. Зараз спостерігається своєрідне змагання між КАТО та ЄС щодо кількості держав-членів цих об'єднань (рис. 6.1.1). При такому форсуванні процесу розширення НАТО та ЄС за браком часу «підтягування» нових членів до рівня розвинених країн не встигає за процесом розширення. Це призводить до того, що

при взаємодії країн НАТО в операціях, які проводилися в Юго-славії, Афганістані та зараз в Іраку, США фактично змушені брати на себе основний тягар у бойових операціях, тому що інші члени блоку не мають на озброєнні сучасної військової техніки. США вже неодноразово висловлювали невдоволення таким станом справ, коли 'їхні союзники не бажають реформу-вати свої збройні сили відповідно до вимог часу і більше уваги приділяють розвиткові економіки, тоді як видатки на розвиток ЗС США з року в рік збільшуються.

Такий хід подій призводить до зростання розбіжностей, у першу чергу, між США та європейськими країнами-членами НАТО. США турбує зростання ЄС за рахунок прийому до нього нових країн. Тому можна вважати, що неписане правило вступу в ЄС через двері НАТО, за чим уважно стежать США, діятиме доти, доки вони будуть лідером світової економіки. Виняток із цього правила послідовного вступу в НАТО, а потім - у ЄС у Європі поки що може бути зроблений тільки для Швейцарії або для іншої країни, що зможе досягти такого економічного розвитку, який відповідає вимогам вступу в ЄС.

Досвід приєднання до НАТО перших двох хвиль розши-рення свідчить, що ефективність колективного приєднання залежить від внутрішньої єдності групи країн, що прагнуть до членства. Після завершення процедури приєднання другої хвилі членами Альянсу стануть 10 із 12 країн, які на початку 90-х pp. минулого століття почали свій шлях до НАТО (тобто всі країни Центральної та Східної Європи). Своєї черги залишаться чека-ти Албанія, Македонія та Хорватія. Не виключено, що згодом до них приєднаються й інші країни колишньої Югославії. Разом вони можуть утворити нову групу, яка колективними зусиллями пройде шлях, прокладений вишеградськими країна-ми та вільнюською групою. Однак питання про те, чи доцільно повторювати саме цей шлях «пострадянським» країнам, які, можливо, почнуть процес приєднання до НАТО, та чи доречний він для них, не має однозначної відповіді. Україні, найімовір-ніше, доведеться подолати свій шлях до НАТО та ЄС самостій-но чи в кращому випадку - паралельно з деякими країнами Югославії, Грузією та Азербайджаном.

Україна, з урахуванням її особливостей становлення дер-жавності та економічного потенціалу, повинна виконувати ці неписані правила послідовного вступу в НАТО, а потім - у ЄС та зосередити свої зусилля на намаганні стати, у першу чергу, членом НАТО.

З урахуванням наведеного вище переліку особливостей подолання шляху до НАТО особливий інтерес для України