масова збитковість сільськогосподарських підприємств;

повільні темпи реформування аграрного сектору економіки;

збереження тенденції до звуженого відтворення.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин „держава – аграрний сектор економіки”:

Ротаційність сільського господарства.

Посилення регулюючої ролі держави в аграрному реформуванні.

Державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку.

Державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності.

Протекціонізм державного сільгоспвиробника.

Практичне призначення аграрної політики заключається в тому, що вона:

направлена на створення таких економічних відносин, таких форм господарювання, які б забезпечили селянину стійке положення господаря на землі;

сприяє встановленню економічно-обгрунтованих, справедливих відносин між містом і селом, між аграрним і іншими секторами економіки;

демократично регулює економічні процеси;

визначає умови праці і буденності селян, включає міри спрямовані на визнання сільської праці в суспільстві, турботу про сільське населення;

займається вирішенням культурних, соціальних, правових і політичних проблем в аграрній сфері.

Отже, вивчення практики функціонування аграрного сектору веде до знання положення справ, а знання допомагає передбачити правильні дії в аграрній політиці.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки:

проведення земельної реформи;

приватизація об’єктів АПК;

розвиток нових форм господарювання;

реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;

забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;

формування ринкового механізму управління АПК;

соціальний розвиток села;

інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Починаючи з 1992 р. в Україні здійснюються:

індустріалізація перетворень

реформування сільськогосподарських підприємств

удосконалення їх внутрівиробничих відносин

активізація між фермерської кооперації

ліквідовано державну монополію на землю

сформовано багатоукладне виробництво

представлена повна самостійність господарчим об’єктам

аграрні підприємства стають дедалі більше ринково орієнтованими

активізується процес кооперації

розширюється кількість аграрних фінансово-промислових груп

створено спеціальний фонд для кредитування організацій АПК на пільгових умовах, механізм державних лізингових операцій

поширення ринкової інформації тощо.

4. Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, перебуває в складному становищі. Воно зумовлене спробами усунення деформацій, які виникли, зокрема, внаслідок невдалого експерименту щодо прискореного проведення економічних перетворень. Хоча до останнього часу вся вина за допущені помилки при здійсненні соціалістичних перетворень найчастіше списуються на Й.Сталіна, але справжню причину слід шукати не в особистості, а в базисних основах суспільства.

Для базису 30-х років характерним було переплетіння буржуазних і феодальних виробничих відносин, а також низький загальноосвітній і культурний рівень трудящих – продуктивної сили суспільства. Саме тому виробничі відносини і мислення людей слабо пов’язувались з теорією соціалізму (економічною основою є суспільна власність на засоби виробництва), яка виникла ще в глибокій давнині і активно розвивалася в епоху феодалізму(суспільний спосіб виробництва, оснований на експлуатації безземельних, залежних від землевласників селян. Політична влада при феодалізмі знаходилась у руках землевласників) і зародження капіталізму (суспільний спосіб виробництва, в основі якого – система виробничих відносин між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, предметів споживання та інших об’єктів привласнення).

Схематичність і прямолінійність в оцінці розвитку суспільства позначились і на розумінні загального економічного закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку і характеру продуктивних сил.

Саме на підставі цього закону було зроблено висновок, що головним завданням побудови нового суспільства є заміна буржуазних виробничих відносин, які ґрунтуються на приватній власності на засоби виробництва, соціалістичними, основою яких є суспільна власність на них. Завдання соціалістичних перетворень визначилося одним положенням: знищення приватної власності, що й було зроблено. А це порушило зв’язок між матеріально-уречевленими продуктивними силами і трудящими, як головним їх елементом. Тобто трудівник продовжував бути власником своєї робочої сили, але не мав засобів виробництва, а держава, якій належала робоча сила, і деякою мірою колгоспи, стала власником засобів виробництва. В результаті засоби виробництва стали нічийними, втратився особистий інтерес у виробників до їх збереження і ефективного використання.

Тоді виникла ідея запровадження кооперації (добровільне колективне об’єднання власності і праці для спільного виготовлення продукції) на західний зразок, але в Україні не було необхідних умов, адже у 1928 р. сільське господарство СРСР мало лише 27 тис. тракторів, 2 зернозбиральних комбайни, 700 вантажних автомобілів. Більшість населення залишалась малограмотною або зовсім не вміла писати і читати.

Економісти-вчені замість примусової колективізації запропонували інший напрямок розвитку сільського господарства: інтенсифікація окремих регіонів, сільське господарство передбачалося залучати до процесу індустріалізації, підвищення товарності, визначалася система заходів у галузі кредиту, ринку, цін, транспорту, тарифів на послуги тощо.

Одначе при проведенні колективізації перемогли екстремістські погляди. Їх грубі помилки позначаються на розвиткові сільського господарства до теперішнього часу.

В Україні з моменту проголошення курсу на колективізацію (червень 1930 р.) у 1932 р. вже було об’єднано 70% бідняцьких і середняцьких господарств.

Бідняки – вели негативне (звужене) відтворення, ворожнечо відносилися до ринку, розраховували на вирівнювання класів і готові були вести атаку на капітал.

Середняки – наймасовіша і найнестабільніша частина селян, які перебігали від бідняків до пошуку сильної руки (куркулів).

Одначе, прискорені темпи колективізації призвели до створення виробничих формувань, здатних функціонувати лише в умовах адміністративно-командної економіки, за допомогою примусових і заохочувальних методів.

При здійсненні колективізації – влада ліквідувала куркулів як клас. Було відмінено Закони про оренду землі і найм праці, дозволялося конфіскувати у заможних селян худобу, машини і інший інвентар.

Здійснюючи соціальну політику керівництво держави пов’язувало успіх сільського господарства з потенційними можливостями бідняцьких господарств. Хоча Кондрат’єв вважав ставку на бідноту безнадійною, переконував, що бідняки – це не перевага, а горе. Слід за рахунок зростання економіки ліквідувати категорію бідняцьких малопотужних господарств. До порад вченого знову не прислухалися, а вони актуальні і сьогодні.

Після завершення колективізації сільське господарство опинилося в становищі зупинки будь-якої діяльності і пануванні бездіяльності.

Колгоспно-радгоспний лад мав обмежені можливості розвитку, таке суспільство могло розвивати виробництво лише до тих пір, поки в трудовій діяльності людей переважали фізичні зусилля, а не творчість.

У