Методологічні аспекти дослідження сучасного суспільно-політичного розвитку

Ми живемо сьогодні в епоху глобальних змін - як у нашому суспільстві, так і в світі в цілому. Дуже важливо розглядати ці процеси не як хаотичне нагромадження випадкових явищ, а як етапи постання нової цивілізації, що народжується на зламі тисячоліть.

За всіх часів, коли відбувалися важливі суспільні зміни, надзвичайно актуальною ставала проблема спрямованості та сутності соціально-політичного розвитку. Для його дослідження використовувалися різні підходи: цивілізаційний, формаційний, соціокультурний, функціональний та інші.

Е. Дюркгейм, наприклад, вважав, що еволюція суспільства проходить від механічної до органічної солідарності. Ним було сформульоване телеологічне розуміння розвитку, згідно з яким суспільство рухається шляхом ускладнення цінностей. Соціальна солідарність, на думку вченого, ґрунтується на спільності моральних цінностей. Традиційне суспільство, зокрема, об'єднує "механічна солідарність" та одні й ті самі священні цінності. В сучасному суспільстві, де існує безліч різноманітних інтересів та цінностей, але бракує ресурсів, розвивається конкуренція між індивідами, виникають складні суспільні структури. Тут, як вважає Дюркгейм, необхідна органічна солідарність, яка в такому складному світі може бути сформована лише системою освіти та виховання. Основним інститутом політичної соціалізації та досягнення суспільної згоди виступає школа, завданням якої є формування моралі нації, розвиток колективної свідомості та підтримання таким чином органічної солідарності.

М. Вебер вбачав основну тенденцію розвитку в раціоналізації діяльності людей, інститутів, організацій. Він розрізняв чотири види раціональності: формальний, інструментальний, концептуальний та субстантивний. Сутність формальної раціональності полягає у підкоренні правилам, прагненні до дисципліни та порядку, що притаманно передусім бюрократії. Інструментальна солідарність ґрунтується на ефективних засобах досягнення цілей. У концептуальній головне місце відводиться теорії, розуму, науці та об'єктивному емпіричному знанню. Субстантивна раціональність означає, що людина в своїй поведінці керується кінцевими трансцендентальними цінностями. Основною вадою сучасного суспільства, вважав М. Вебер, є нехтування ціннісною раціональністю, що заважає прогресивному розвиткові.

Відомий американський учений С. Хантінгтон, розглядаючи проблему стабільності країн, що розвиваються, запропонував концепцію політичного розвитку в дусі поглядів М. Вебера. У його праці "Політичний устрій у суспільствах, що змінюються" аналізується зв'язок між політичним розвитком та інституціалізацією. Для того, щоб не допустити хаосу та розпаду суспільства, стверджує С. Хантінгтон, треба розвивати консервативну ідеологію, яка нагадує про необхідність існування певних інституцій та про їх важливість1. Саме для попередження неконтрольованих соціальних змін, на думку автора, необхідні сильні політичні інститути, зокрема, дисципліновані партії, здатні контролювати участь мас в політиці, сприяти стабілізації політичного устрою. Керуючись принципом веберівської формальної раціональності, бюрократія матиме достатню політичну владу для здійснення державної політики у загальнонаціональному масштабі.

Таким чином, ідеї С. Хантінгтона відводять державі провідну роль у здійсненні суспільно-політичних перетворень. Стверджується, що політична організація відіграє більш важливу роль, ніж стихійні дії соціальних груп. Централізація урядової влади в контексті даної концепції більш важлива, ніж її поділ. Це мотивується тим, що в країнах, де відбуваються суттєві зміни, урядові потрібно більше влади, авторитету та можливості здійснювати контрольні функції. Таким чином, успішний політичний розвиток потребує не структурної диференціації, а централізації політичної влади. Тільки сильні державні інститути здатні попередити соціальні конфлікти, забезпечити правонаступність влади, накопичення ресурсів, необхідних для здійснення урядових рішень, та контролювати наслідки швидких соціальних змін.

Дещо інше трактування проблеми соціально-політичного розвитку пропонував П. Сорокін. Він взагалі відкидав ідею цілеспрямованого поступу цивілізації та обґрунтовував ідею циклічності соціальної динаміки. В культурі людства Сорокін вбачав багато різноманітних за обсягом культурних систем: мову, філософію, релігію, мистецтво, етику, право. Вплив цих систем, на його думку, знаходить конкретне відображення в поведінці та способі життя конкретних народів. Сукупність цих культурних систем створює більш загальну культурну єдність, яку вчений називав соціокультурною суперсистемою. На думку автора, усі політичні, соціальні та інші події в житті соціуму потрібно розглядати в контексті зміни основних соціокультурних суперсистем: релігійної (ідейної), чуттєвої та інтегральної.

Прикладом релігійної суперсистеми вчений вважав європейську культуру VI-XII ст.ст., де домінували теологічні догми. Починаючи з XVI ст. і аж до XX ст. стверджується та домінує чуттєва культура. Все це обумовлює домінуючі типи особистості та політичний розвиток. У ХХ ст. виникає інтегральна культура, особливістю якої є домінування "безмежної багатоманітності чуттєвих, раціональних та надраціонально-надчуттєвих аспектів".

Виходячи з такого розуміння історичного процесу, П. Сорокін створив так званий "основний закон історії", відповідно до якого суспільний розвиток - це перманентна флуктуація (коливання) як соціокультурних суперсистем, так і конкретних сфер суспільства. Типи політичного устрою, зокрема, не є постійними та не розвиваються лінійно, а безперервно коливаються між полюсами тоталітаризму та свободи і демократії. Перехід до нового інтегрального циклу культури має забезпечити подолання основної суперечності сучасного суспільного розвитку - між небаченим розквітом науки, технологій, освіти та загостренням протиріч - війнами, конфліктами, терором та знеціненням людського життя.

Таким чином, при дослідженні владно-політичних відносин П. Сорокін виділяє соціокультурний аспект політичної поведінки індивідів та стверджує соціокультурну обумовленість їх менталітету. На думку вченого, сутність владних структур та політичних відносин визначається культурою домінуючої суперсистеми. Тому неможливо штучно створити певні владні структури, керуючись лише окремими цінностями, нормами та критеріями справедливості. "Дайте групі дияволів чудову конституцію, - писав П. Сорокін, - і все ж цим не вдасться створити з неї прекрасного суспільства. І навпаки, суспільство, що складається з талановитих та вольових осіб, неминуче створить і більш досконалі форми суспільного життя". На базі такого бачення суспільно-політичного розвитку Сорокін формулює свою теорему флуктуації, за якою циклічні коливання