Докладніше зупинимося на теорії модернізації сучасного українського суспільства, яку в останні роки активно розробляють наші провідні вчені. Більшість дослідників зазначають, що модернізаційні процеси в Україні не мають певної спрямованості, залишається невирішеним питання про мету та ідеал цих змін.

Дійсно, дуже важливим елементом процесу модернізації є визначення мети розвитку. В зв'язку з цим на перший план висувається проблема саме політичної модернізації суспільства, бо в цій сфері формулюються мотиви та цілі розвитку соціуму. Політична модернізація є "особливим специфічним напрямком модернізації й водночас забезпечення процесу в цілому в сфері владних відносин".

На нашу думку, комплексне осмислення політичної модернізації полягає в її розгляді як складової загального політичного процесу. Методика дослідження політичного процесу спирається на такі виміри, як означення його сутності, змісту та структури. Виходячи з цього, розглянемо політичну модернізацію за вказаною схемою.

З точки зору сучасних підходів, сутність політичної модернізації, на наш погляд, полягає в еволюційному запровадженні нових прогресивних форм організації політичного життя та раціоналізації влади шляхом комплексного поєднання соціально-економічних та духовно-культурних чинників суспільної системи.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах - політичній системі, політичній культурі та політичній поведінці. У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти. Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу. Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу.

Поняття "політична модернізація" відображає динаміку оновлення різних компонентів політичної системи, структур, інститутів та засобів політичного володарювання, політичної участі, культури та норм. Кінцевим результатом процесу модернізації політичної системи має бути створення нового, більш раціонального суспільного порядку.

Звернімося тепер до визначення змісту процесу політичної модернізації. Вивчення праць сучасних українських та російських вчених, аналіз світового досвіду дозволяє виділити такі складові політичної модернізації, як динамізація політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій; формування нової модернізаторської політичної еліти; подолання відчуження громадян суспільства від політичної влади; забезпечення реальної участі народу у політичному житті; посилення впливу інформації; постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.

Усі названі складові політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним сенсом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов'язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв'язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального та горизонтального вимірів політики. Тому дуже важливо переосмислити та виявити модернізаційний потенціал демократії, сформулювати новітні риси її сучасної сутності.

Для створення ідеальних типів демократизації одні автори віддають перевагу структурним чинникам. Перш за все створенню в державі соціально-економічних, культурно-ціннісних умов для здійснення демократизації. А інші головними вважають процедурні фактори, такі як вибір та послідовність реалізації конкретних рішень та дій тих політичних акторів, від яких залежить процес демократизації. Прибічники структурного підходу (Ліпсет, Алмонд, Верба, Ростоу, Інглехарт та ін.) виокремлюють три основні типи структурних передумов демократії: відчуття національної єдності та ідентичності; досягнення досить високого рівня економічного розвитку; масове усвідомлення населенням демократичних принципів, довіра до основних політичних інститутів, міжособистісна довіра, громадянські почуття.

З усіх цих факторів проблема національної єдності та ідентичності повинна вирішуватися до початку процесу демократизації. Д. Ростоу, наприклад, стверджує, що національна єдність є "єдиною передумовою демократії", вона включає в себе сталість кордонів держави, постійний склад мешканців, адже у більшості громадян не повинно бути сумнівів, щодо того, до якої саме політичної нації вони відносяться, тобто національна єдність повинна існувати не тільки формально, але й на рівні підсвідомості24. Для демократизації українського суспільства, таким чином, необхідно вирішити етнонаціональні суперечності, контролювати розвиток націоналістичних рухів, домагатися створення єдиної політичної нації.

Проблема існування демократії за наявності неоднорідного суспільства, різних національних традицій та орієнтирів розглядається А. Лійпхартом. За логікою даної концепції різноманітні еліти, що представляють інтереси конфліктуючих соціальних груп, повинні орієнтуватися не на протиріччя, а на досягнення злагоди з метою демократизації суспільства. Але ця концепція теж спирається, перш за все, на збереженні єдності країни та наявності соборних цінностей і загальної ідентичності в свідомості еліт. Останнім часом до базових передумов демократизації політологи відносять існування ефективної держави. На цей чинник звертають увагу, наприклад, Лінц та Степан.

Значного переосмислення зазнали теорії, що основну увагу приділяють економічним передумовам демократії. Тут важливим є не економічний розвиток як такий, а створення на його ґрунті масового середнього класу як соціальної бази демократизації. Емпіричні дослідження останнього часу доводять, що безпосереднього зв'язку між рівнем економічного розвитку та демократизацією не існує. Як вважає С. Фіш, "демократія часто сама створює демократів, а не навпаки". Сучасні демократичні транзити мають здебільшого ендогенний характер та є, передусім, наслідком вибору рішень та політичної практики ключових політичних акторів, а суспільство створює лише контекст для таких перетворень.

Саме сумніви щодо існування єдиних соціокультурних передумов демократії привели до створення нового методологічного підходу до проблеми її формування.