Сутність цього методу полягає у вивченні ендогенних факторів демократизації - конкретних процесів, процедур та політичних рішень, що здійснюються агентами демократизації. З цієї точки зору вирішальне значення мають послідовність та взаємообумовленість певних політичних рішень та дій, вибір тактики акторами демократизації. Головне в цьому підході - взаємодія конкуруючих еліт, свідомий вибір у процесі політичного суперництва організаційних форм та інститутів нового політичного устрою. Прибічники процедурного підходу вважають, що дії акторів демократизації не обумовлені навіть їх становищем у суспільстві, навпаки, їх суб'єктивний вибір сам створює нові політичні можливості. У межах синтезу структурного та процедурного підходів вивчення становлення демократії виник неоінституціональний аналіз ролі нових демократичних інститутів в період трансформації.
Перш за все, змін потребує уявлення про демократію як владу більшості, механізм співвідношення прямої та представницької демократії. Зрушення в економіці, духовно-культурній сфері, виникнення принципово нових технологій та інформаційних систем потребують оптимізації та дещо іншого бачення суті демократичних інститутів. Особливість політичної ситуації в нашій країні полягає в тому, що сутність політичних інститутів була викривлена, і вони стали протилежністю своїх аналогів у плюралістичних системах. Так, радянський парламент не представляв народу, а був механізмом ухвалення заздалегідь підготовлених рішень; уряд не був виконавчим органом держави, а був виконавчим комітетом правлячої партії; у свою чергу, ця партія була не політичною партією, а каркасом держави.
Таким чином, мета модернізаторської інституціалізації демократії полягає у поверненні старим інститутам їх сутнісних функцій. Цей процес вже розпочався в Україні. Верховна Рада, наприклад, як вважають автори праці "Український парламентаризм: минуле і сучасне", втратила колишній "статус найвищого органу державної влади і вперше набула в усіх основних рисах статусу парламенту України з якісно новими ознаками". Безумовно, модернізаційні зміни ще тільки започатковуються у нашому суспільстві, тому їм притаманні протиріччя та неоднозначність.
Якісне оновлення основних політичних інститутів і змісту їх діяльності обумовлює також зміни в інституті представництва. Умовою його укріплення є забезпечення адекватного представництва усіх елементів громадянського суспільства, розвиток партійної системи знизу через вираження інтересів реальних соціальних груп.
Принципова новизна ситуації полягає у тому, що людина вже не може, а повинна брати безпосередню участь у політичному процесі. Повинна не з причин безальтернативного примусу, а внаслідок багатоманітності та багатоваріантності сучасного розвитку, успіх якого ґрунтується не стільки на глобальних речах, скільки на урахуванні та взаємозв'язку нескінченної кількості цілей та інтересів самодіяльних членів суспільства.
Другий аспект сучасного вдосконалення демократії в напрямку раціоналізації влади - оптимізація процесу прийняття рішень. Ступінь розвитку демократії залежить від обсягу та механізму прийняття рішень у політиці. Оскільки в сучасному світі кількість проблем у соціальній сфері весь час зростає, а зміст їх ускладнюється, то демократія як механізм перерозподілу рішень стає необхідною умовою раціоналізації влади.
Таким чином можна констатувати, що успішний розвиток сучасного суспільства залежить від рівня раціоналізації влади, підвищення керованості суспільства завдяки вивченню, застосуванню та активізації творчого потенціалу самобутніх громадянських традицій народу.
Потреба у комфортному соціальному існуванні задовільняється через переутвердження сили чи добропорядності свого суспільства, своєї спільноти, своєї політичної організації. Ця потреба задовільняється через переутвердження сили та добропорядності свого суспільства, своєї спільноти, своєї політичної організації. Ця потреба задовільняється за допомогою спільних дій — разом плакати і сміятися, викидати руку вперед, вітаючи фюрера, вимовляти одні й ті самі слова — тільки так люди відчувають свою символічну єдність. Отже, соціальна солідарність — це вимога суспільства, ритуал — необхідний елемент створення такої солідарності. І сучасні держави, і аборигени Австралії потребують символів, щоб створити, сформувати образ спільної ідентичності. Сучасні нації, як і тотемічні клани являють себе людям через символічну репрезентацію колективності. Позитивні ритуали (військові паради, демонстрації на підтримку свого кандидата) збирають людей навколо цих символів та примушують їх відчувати себе немов одна істота, в той же час як негативні ритуали (імпічмент, масові виступи проти спільного ворога) переорієнтують національні сили та виражають національну солідарність через спільну негативну реакцію. Ще 50 років тому М.Лернер назвав конституцію США американським тотемом. Символічна цінність Конституції як уніфікуючої національної силию, більш значуща для людей, ніж її зміст. В американців ритуальність сконцентрована на Конституції, прапорі, американській мрії, у британців — навколо монархії, яка викликає масовий ентузіазм, в українців — на ідеї незалежності власної держави.
Ритуал забезпечує ідеологічне виправдання владній структурі та посилює її через символічну інтерпретацію. Його користь у політичному житті іде від того, що ритуал створює реальність влади, грає її, забезпечує її аурою священності та традиційних цінностей. У ритуалі сполучаються баланс влади з моделлю ідентичності спільноти. Оскільки для кожної спільноти підтримка влади та захист ідентичності є основною метою, що в разі небезпеки може мобілізувати людську активність, ритуал є ідеалом з точки зору правлячої еліти для створення іміджу реальності, який демонстрував би політичний статус кво як інтегральний компонент ідентичності спільноти. С.Geerts в його книзі про Театр Держави в Балі (19 ст.) демонструє як політичний істеблішмент там набуває форми організованої вистави, яка запроваджує владну структуру у комуні, де "статус отримувався правителем, а розкіш була матеріальним виразом статусу", розуміння чого вимагало складної "поетики, а не механіки влади". Держава черпала свою владу (і ця влада була досить реальною) з імажінативних енергетичних джерел її семіотичної спроможності поетизувати нерівність]. Отже, ритуал стабілізує існуючі структури, посилює нормативну систему та відтворює баланс влади, тобто підтримує соціальний порядок.
Шлях, яким ритуал утверджує соціальний порядок, не обов'язково полягає в його