Iнституціональне приєднання

З огляду на складність та вагомість процедури приєднання до Європейської спільноти, вона може тривати в цілому від 3—4 (приміром, для Фінляндії, Швеції) до 10-ти й більше років (для країн нинішнього розширення). Процедура вимагає залучення багатьох інституціональних акторів та проходить низку проміжних етапів, починаючи з дати подання офіційного прохання про вступ і закінчуючи набуттям офіційного членства в Спільноті: підготовка Єврокомісією детального звіту про стан готовності країни-кандидата; ухвалення Європейською Радою рішення про початок переговорів з цією країною на основі звіту Комісії; ведення самих переговорів про приєднання між представниками Спільноти та країни-кандидата; підписання угоди про приєднання за попередньої згоди Європарламенту; зрештою, ратифікації такої угоди країною-кандидатом та всіма країнами-членами. Усі рішення про розширення Рада ЄС ухвалює за принципом одностайності, що надає кожній країні-члену можливість накласти вето на кандидатуру тієї чи іншої країни або принаймні ефективно блокувати проходження різних етапів вступної процедури [6]. Відтак стає зрозумілою важливість офіційного, хоча й інституціонально необов'язкового визнання з боку Європейської Ради перспективи членства в ЄС для країни-претендента, що підтверджує спільну політичну волю держав-членів прийняти цю країну до Союзу за умов дотримання нею критеріїв вступу.

Як відомо, процедура набуття членства в Євроспільноті грунтується, передусім, на нинішній статті 49 Угоди про ЄС (колишня стаття 237 Угоди ЄЕС/ЄС), яка визначає три головні вимоги до країн-кандидатів на вступ:

1.Бути географічно європейською державою

Попри тривалі дискусії щодо фізичних меж Європейського континенту, політична географія досить чітко визначає якість «європейська держава» з певними застереженнями лише стосовно двох євразійських країн: а) Туреччини, 3% території якої знаходиться в Європі, а решта в Азії, та 2) Російської Федерації, яку умовно поділяють на європейську та азіатську частини. Країни Південного Середземномор'я беззастережно відносять до Африки чи Азії, тоді як 15 колишніх республік Радянського Союзу поділилися на нові європейські (країни Балтії, Закавказзя, Україна, Молдова, Білорусь) та азіатські (країни Середньої Азії) держави. Виходячи з невідповідності базовому географічному критерію, Рада міністрів ЄЕС відхилила свого часу прохання щодо членства Марокко (1987р.). А у своєму нещодавньому посланні «Розширена Європа — Сусідство» Європейська Комісія підтвердила неможливість вступу до ЄС всіх його «неєвропейських середземноморських партнерів» та водночас відкритість такої перспективи для тих «європейських країн» на Сході Європи, які «чітко висловили бажання приєднатися до Союзу» .

2.Прагнути до членства в ЄС

За очевидністю цього твердження криється фундаментальний принцип добровільної та демократичної організації Європейського співтовариства, яке не загрожує своїм сусідам і не планує цілей територіальної експансії. Євросоюз поважає суверенне право таких країн, як Iсландія, Швейцарія чи Росія, залишатися осторонь процесу європейського будівництва. Тож необхідною передумовою членства в ЄС є наявність чітко сформульованої національної стратегії інтеграції до Спільноти та інституціонально обов'язкове подання прохання про вступ з боку тієї чи тієї європейської країни.

3.Бути усталеною демократією

Уперше в тому, що Європейська спільнота — не просто проект економічної інтеграції, а й об'єднання демократичних націй, переконався авторитарний режим генерала Франко, звернувшись із проханням про асоціацію та приєднання до ЄЕС у 1962р. Унаслідок тривалих переговорів Iспанія домоглася лише підписання торговельної преференційної угоди в 1970р., а її подальше зближення із Співтовариством було чітко обумовлене переходом до демократії. I навпаки, утвердження військової диктатури в Греції у 1967р. спонукало Європейську Комісію призупинити дію угоди про асоціацію з цією країною. Натомість демократичні перетворення в Греції, Португалії та Iспанії в 1974—1975 рр. зробили можливим їхню подальшу інтеграцію до ЄЕС.

У контексті розширення ЄС на країни Центральної та Східної Європи Копенгагенська Рада 1993р. затвердила існування стабільних демократичних інституцій як базового критерія для приєднання до ЄС.Амстердамська міжурядова конференція 1996—1997 рр. внесла відповідні зміни до статті 49 Угоди про ЄС, яка нині проголошує, що «будь-яка європейська держава, яка дотримується принципів, визначених у ст. 6, §1 (принципів свободи, демократії, поваги до основних прав і свобод людини, а також принципів правової держави), може звернутися з проханням про прийняття її в члени Союзу». У рамках виконання політичних критеріїв Євросоюз зобов'язав також країни-кандидати зі Сходу Європи забезпечувати права їх національних меншин та підтримувати добросусідські відносини в регіоні.

Європейська Рада в Копенгагені (червень 1993р.) закріпила ще два важливі критерії вступу: наявність ефективної ринкової економіки, здатної складати конкуренцію на внутрішньому ринку Союзу; спроможність перейняти в повному обсязі acquis communautaire.

4.Бути ефективною ринковою економікою

Відповідність засадам ринкової економіки автоматично випливає з потреб поглибленої конвергенції економік країн — членів Спільноти в межах «Спільного ринку». Водночас, як засвідчило приєднання Греції, Iспанії, Португалії, за нинішнього розширення ЄС на країни Центральної Європи та запрограмованого поглинання Балканських країн навіть суттєве відставання соціально-економічного розвитку не є перешкодою для членства країни в Спільноті, а може лише його відкласти. Iншими словами, розглядаючи економічне становище країни-претендента, береться до уваги передусім ефективність функціонування національних ринкових механізмів, а вже потім її поточний економічний достаток (a healthy rather than wealthy criteria). Так само не обумовлюється і рівень економічної інтеграції країни з Союзом до вступу, що принаймні теоретично знімає потребу в укладанні попередньої угоди про асоціацію з ЄС для потенційного кандидата на членство.

5.Бути згідним та спроможним перейняти весь acquis communautaire

Вимогу запровадження в національне законодавство країни-кандидата сукупного acquis communaitaire висунуто Спільнотою ще в ході першого розширення — коли до ЄС увійшли Великобританія,