Україна в процесах регіоналізації світу

У радянські часи Україна була менш провінцією, ніж зараз, оскільки ми були причетні до цивілізаційного проекту. Хоча й неуспішного, але загальноцивілізаційного. Внутрішнє протистояння з радянським режимом у душі кожної людини породжувало опір і енергетику подолання бар'єрів. Сьогодні провінціалізм зведений у ранг державної політики суверенітету.

Проект «незалежність» виявився зведеним до трьох складових — росту добробуту окремих громадян (олігархізація), боротьби за українську мову (українізація) і торгівлі геополітичним положенням (гра на протиріччях між Європою, США і Росією).

Олігархізація була наслідком того способу і тих мотивів, завдяки яким незалежність України відбулася. Ніякого свідомого вибору державного проекту для більшості української еліти не було. Була примітивна оптова угода по утилізації збиткового підприємства «Україна», коли його здобувають цілком, поділяють на частини і збувають. Якби в тодішньої бюрократичної навколобізнесової еліти цього мотиву не було, незалежність не відбулася б. Те, що ідеалісти-політики цього не розуміють, намагаючись приписати заслугу здобуття незалежності собі, — проблема, з якою їм ще доведеться зіштовхнутися, якщо їхній представник стане президентом.

Кілька родин, побачивши можливість отримати оптом політичний контроль над територією, протягом десяти років по тому зберігали цей контроль над збитковою в економічному плані територією. Для самозбереження на продаж пішов спочатку ядерний статус, потім стратегічні бомбардувальники, інфраструктура, далі – стратегічні підприємства південних і східних регіонів, потім пішла здача частин території. У формі ЄЕП поставлене питання про часткову здачу в оренду суверенітету країни. І тут немає ніякої змови або зрадництва — усе відбувається гласно, привселюдно, при повній нездатності що-небудь змінити з боку ідеалістів-політиків та суспільства. В цьому контексті поділ держави на регіони сьогодні – лише спосіб передпродажної підготовки країни.

Разом з тим у загальноцивілізаційному плані в української мови немає майбутнього. Існують такі ніші для мов — китайської (ієрогліфічна мова), санскриту (ідеально логічно і структурно побудована мова), англійської (мова міжнаціонального спілкування). Можливо збережуться спеціальні мови — латина для медиків, французька для кулінарів і т.п. У російської й української немає ніш, і носії цих мов їх не створюють.

З точки зору мовних процесів, нинішня національна еліта вирішує проблеми попередніх історичних періодів, тому українська мова не спирається на жодну з сильних основ — ні на розвинуту технологію, ні на потужну культуру, ні на привабливу етику. Національна еліта є технологічно відсталою і не має на меті технологічного прориву. Культурополітика національної еліти є вторинна на онтологічному рівні. Національна еліта є носієм маргінальної етики (здирництво, корупція, кумівство, дріб’язковість). Національна еліта формує наступне покоління еліти винятково в ідеологічному, а не в цільовому аспекті, оскільки не готує його до нових світових викликів, до нових глобальних процесів. Підготовлені нею наступники змушені будуть відмовитися від її старих цілей та цінностей.

Торгівля геополітичним положенням України зумовлена її стратегічним програшем в інших фокусах — її виштовхнули в минуле, і вона не робить зусиль, щоб опинитися принаймні в теперішньому. Україна має непогані ресурси геополітичного типу. Її еліта декларує всередині країни геокультурні аспекти конкуренції, а щодо геоекономічних — повністю намагається використати більш розвинені країни Європи. Тобто, не створюючи свої управлінські інфраструктури, хоче зробити це, долучившись до інфраструктур Європи. Всередині такої стратегії неможливе не тільки геокультурне лідерство чи, природно, геоекономічне, але і геополітичне, бо геополітичні ресурси в такому разі виступатимуть саме тією платою, яку еліта має заплатити за своє збереження. Власне, це «стратегія глухого кута» — стратегія спрямована на знищення України як окремого культурного явища.

В такій стратегії ми маємо асимілюватися в інші культури, зокрема в англомовне середовище, в американську технологічну культуру та європейські інфраструктури. Власних носіїв власної культури у нас практично не залишиться. І, схоже, національна еліта навіть не розуміє того, що бере на себе відповідальність за майбутню геокультурну поразку. Олігархи неефективні не тим, що поглинають геополітичні ресурси, не даючи ефективної віддачі для країни, а тим, що не здатні створювати та розвивати інфраструктури в геоекономічному фокусі. Тобто наша згода з тим, що олігархи неефективні ще не означає стратегічну єдність з іншою частиною еліти, бо ми всі розуміємо цю неефективність по-різному.

Україні потрібно зробити дуже важкий вибір: або змінити тип управління — перейти від господарського галузевого управління до інфраструктурного, що означає нищівну поразку нинішнього чиновництва, так званої «партії адміністративної влади», та ліквідувати олігополію. Або ж відмовитися від культурної ідентифікації українства, що означатиме поразку національного проекту. У загальноцивілізаційному ж аспекті проект «Україна» поки що веде до її розчинення в інших культурах. Хоча, звичайно, ніхто цього не говорить, оскільки так далеко і не заглядає.

Регіоналізація еліти

Еліта людства набула багаторівневого характеру в геополітичному фокусі — світова, регіональна, національна та субрегіональна еліта. Стратову еліту (політичну, бізнес-еліту, наукову, мистецьку, духовну) варто розрізняти уже в геоекономічому фокусі. Мережна еліта віртуальних просторів, яка створює вузли та локуси змістовної комунікації, з’являється в геокультурному фокусі. Всі ці типи еліт існують одночасно і конкурують одна з одною, намагаючись покласти інші фокуси в свій фокус управління. (Тут та далі щодо еліти використано думки Володимира Нікітіна з його виступу на семінарі).

У старому розумінні геополітична еліта – це група, що лідирує ментально і впроваджує програми розвитку суспільства та територіальної експансії.