Політичні партії є вищою формою громадської організації, прибічників рівної загальнонаціональної програми, побудованої на ідеологічному зв’язку, добивається впливових позицій у здійсненні державної влади в організації політичного і громадського життя суспільства. Політичні партії – своєрідні посередники між державною владою і всім суспільством. Партії пропонують, допомагають державній владі обирати найоптимальніший шлях вирішення найважливіших державних завдань.

Найбільш універсальне, об`ємне місце у системі державних органів займають органи державної влади та управління.

Особливе місце посідають законодавчі органи, на які відповідно до принципів поділу влади покладена законодавча, правотворча діяльність. Вони приймають закони, які мають найвищу юридичну силу і врегульовують найважливіші суспільні відносини. Законодавча діяльність – це прерогатива представницьких органів, які обираються, як правило, на основі загального, прямого, рівного виборчого права. На сучасному етапі представницька форма реалізації законодавчої влади є найбільш доцільною з погляду демократії і самоврядування народу. Водночас законодавча влада народом може бути реалізована через своїх представників у парламентах. Народ може приймати закони безпосередньо, шляхом референдуму. Так, згідно ст.3 закону “Про всеукраїнські та місцеві референдуми” предметом всеукраїнського референдуму може бути прийняття, зміна або скасування законів України чи окремих їх положень. Референдум є досить складною і дорогою процедурою, тому він проводиться тільки з найважливіших питань загальнодержавного значення.

Парламент або легіслатура – вищий загальнонаціональний представницький орган державної влади, правомочний виконувати на основі конституційних приписів законодавчу, установчу та контрольну функції. Попередниками парламентів були держані установи Стародавніх Греції та Риму. У ХІІ-ХІV ст. У країнах Європи виникають станово-представницькі установи, які обмежували владу монарха (наприклад, іспанські кортеси, генеральні штати у Франції). Вважається, що англійський парламент існує з 1256 року, коли вперше були скликані збори, які обмежували владу короля, і досить широко представляли інтереси країни. Проте, історія сучасного парламенту як загальнонаціонального законодавчого органу починається лише після буржуазних революцій XVII-XVIII ст.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Вона є парламентом. До 1992 року у період між сесіями Верховної Ради законодавчу владу здійснювала Президія Верховної Ради шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів. Верховна Рада за конституцією України 1996 року втратила статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України – єдиного загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади.

Назва гілки “Законодавча” не означає, що крім основної законодавчої діяльності представницький орган не виконує ніякої іншої діяльності. Не менш важливою функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно утверджувати бюджет країни. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то він виконує ще дві додаткові функції:

установчу;

контрольну;

Установча функція полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду; обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств. Наприклад, Верховна Рада дає згоду на призначення прем’єр-міністра, Генерального прокурора та інших посадових осіб. Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів – уряду, міністерств.

Законодавча влада внаслідок свого представницького характеру є найбільш політизованим інститутом відносно інших гілок влади, де існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому невипадковим є те, що в органах законодавчої влади – парламентах не виключається, а навпаки, передбачається створення фракцій, політичних партій.

Виконавчі органи – це органи, які реалізують державну владу у формі організації виконання законів. Вищим виконавчим органом у державі є уряд. Спосіб його призначення зумовлений формою правління політичними й історичними особливостями країни. До виконавчих органів відносять також міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади, які здійснюють керівництво в різних сферах суспільного життя. Очолює цю систему влади Кабінет Міністрів України – вищи орган виконавчої влади. Його правовий статус визначається Конституцією України та іншими законодавчими актами. Однак, необхідним є прийняття закону про Кабінет Міністрів, що випливає з п.12 ч.1 ст. 92, проте правовий статус Кабінету Міністрів України досі не визначено, а порядок його діяльності врегульовано тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України затвердженим постановою самого Кабінету Міністрів за № 915 від 5 червня 2000 року.

Структура Кабінету Міністрів визначається ст.114 Конституції України. Прем’єр-міністр керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання програми діяльності уряду України схваленої Верховною Радою.

Прем’єр-міністр призначається Президентом України за згодою більше ніж половини конституційного складу Верховної Ради.

В президентських республіках (наприклад США), де ця посада відсутня, главою уряду являється безпосередньо президент.

Кабінет Міністрів України має значні повноваження:

забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснює внутрішню і зовнішню політику держави;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості, соціального захисту, освіти, науки, культури;

розробляє проект закону про державний бюджет України, забезпечує його виконання, подає парламенту звіт про його виконання.

Кабінет Міністрів України в межах своєї Конституції видає постанови і розпорядження, що є загальнообов’язковими для виконання.

Крім органів законодавчої і виконавчої влади діють органи судової влади. Вони займають самостійне місце в системі розподілу влади. Сьогодні проблема взаємовідносин між гілками державної влади є однією з найбільш актуальних та складних і в той же час не достатньо досліджених.

Це певною мірою зумовлено тим, що закріпивши принцип поділу державної влади, Конституція України 1996 року залишила недостатньо врегульованим, відкритим питання про взаємодію і співпрацю з окремими структурними елементами влади як вкрай необхідну умову