Конституцією України передбачено створення нового для нашої держави органу – Вищої Ради Юстиції (Аналогічні інститути існують в Іспанії, Італії, Франції та деяких інших Європейських країнах). Основне завдання цього органу полягає в остаточному завершенні процесу відбору кандидатур на посаду суддів. Він же вносить подання на звільнення суддів з посад. Про склад і діяльність Вищої Ради Юстиції сказано із ст. 131 Конституції України.

У механізмі нашої держави особливе місце посідають органи держави спеціального призначення (контрольні правоохоронні органи, місця позбавлення волі, збройні сили). Їх можна розглядати як окрему ланку механізму держави. Прихильники чітких юридичних конструкцій, здебільшого вважають ці органи належними до сфери виконавчої влади або в основному до виконавчої і частково судової влади. Їх роль в суспільстві суттєво змінилась, виникли нові функції, нові права і обов’язки. У зв’язку з цим ведуться дискусії про співвідношення нових гілок влади – найчастіше контрольної. Після Другої світової війни відбувся перелом в розвитку конституційного контролю. Різко збільшилось число контрольних органів, з’явились їх нові види. Інститут конституційного контроль, існуючий тільки в деяких державах (Австралія, США, Чехословаччина) був введений основним законом Греції, Іспанії, Італії. Були створені нові органи контролю (генеральні контролери, народні правозахисники) в багатьох державах введена посада Обудсмена чи навіть декількох парламентських комісарів з метою нагляду за дотриманням прав людини, законності в армії. Українська модель омбудсмена має свою специфіку, але підкреслюючи національну обумовленість моделі Уповноваженого Верховної Ради важливо не забувати про зорієнтованість української правової системи на західні юридичні традиції.

Діяльність уповноваженого з прав людини спрямована на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав людини і громадянина. Демократичний характер інституту Уповноваженого полягає в тому, що він виконує правозахисну функцію не тільки стосовно громадян України , а й щодо іноземців та осіб без громадянства.

Серед органів спеціального призначення юридична науки приділяє особливу увагу правоохоронним органам. Зазвичай, у дослівному розумінні “правоохоронну діяльність” мають вести буквально всі – громадяни, юридичні особи, органи законодавчої та виконавчої і судової влади. Але для переважної більшості суб’єктів суспільних відносин подібна діяльність не є основною.

Традиційно до числа правоохоронних органів відносять суд, прокуратуру, органи юстиції, внутрішніх справ, державної безпеки.

До системи правоохоронних органів прилягають деякі інші державні установи і громадські організації, які відповідно до законодавства наділені значними повноваженнями у сфері правосуддя, хоча в цілому їх функції не зводяться до правоохоронної, а також не забезпечуються можливістю застосування державного примусу, наприклад органи юстиції, адвокатури.

Окрему групу складають органи прокуратури, на які накладаються згідно зі ст. 121 Конституції України функції: підтримання державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадян у визначених законом випадках, нагляд за додержанням законів органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність дізнання, досудове слідство, нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень. Підтримання державного обвинувачення в суді одна з найважливіших функцій прокуратури у сфері боротьби зі злочинністю. Підтримуючи обвинувачення, прокурор керується приписами закону і об’єктивною оцінкою зібраних у справі доказів. Його завдання – сприяти правильному здійсненню правосуддя. Конституція України в розділі VІІ регламентує правовий статус прокуратури.

Прокуратура України – єдина централізована система органів і установ, що не входить ні до однієї з гілок влади, при реалізації своїх повноважень тісно взаємодіє з ними.

Органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний Прокурор України з підпорядкуванням нижчих за належністю прокурорів вищим за належністю.

Особливе місце в системі органів державної влади належить інституту Глави держави. У політичній практиці різних держав це офіційна особа, яка займає формально вище місце в системі державних органів і здійснює представництво держави у внутрішньополітичному житті та міжнародних відносинах. Є два види цього інституту – монарх і президент. Відповідно розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Важливість і необхідність інституту глави держави полягає в тому, що він координує діяльність усіх вищих органів державної влади, виражає інтереси всього суспільства, слугує гарантом суверенітету, територіальної цілісності держави. Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Це принципово новий для України державний інститут, який справляє важливий вплив на всю систему державних органів України.

Згідно з Конституцією України (ст. 103) Президент України обирається народом терміном на 5 років. Організаційно він самостійний і не належить ні до однієї з гілок влади, але намагається забезпечити їх узгоджене функціонування. Президент тісно взаємодіє із законодавчим органом – йому належить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, має широкі повноваження у сфері виконавчої влади. Він має право формувати уряд, призначати його членів, призначати на вищі державні та військові посади, розпоряджатися фінансами, давати прямі вказівки державним структурам, міністерствам... Водночас ця влада має бути строго підпорядкована закону, оскільки широкі державні повноваження, зосереджені в руках президента республіки приховують в собі передумови авторитарного, цілковитого одноосібного владарювання. У демократичних державах існують механізми й інституції врівноваження, обмеження повноважень президента, які дають змогу запобігти надмірній конкретизації влади в одних руках. Головними серед них є парламент і конституційний суд. Важливим чинником обмеження президентської влади є його виборчий статус.

Від способу обрання глави держави залежить авторитетність цієї посади, з іншого боку – її лейтимність.

У світовій практиці існують різні способи обрання президента. Безпосередньо громадянами (“прямий мандат”) президента обирають в Австрії, Бразилії, Польщі, Росії; колегією виборщиків – в Аргентині, США, Філіппінах; парламентом – у