*Позитивні риси

- відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати на входження в еліту;

- невелика кількість формальних вимог до кандидатів;

- висока конкуренція відбору, гострота суперництва за зайняття керівних посад;

- першочергова значимість особистих рис, індивідуальної активності, вміння знайти підтримку широкої аудиторії

*Негативні риси:

- ця система тягне за собою великий ризик і непрофесіоналізм у політиці;

- порівняно низька передбачуваність у політиці;

- схильність лідерів до надмірного захоплений зовнішнім ефектом

та популізмом. | *Позитивні риси

- урівноваженість і виваженість політичних рішень, незначний ступінь ризику при їх прийнятті;

- достатньо висока передбачуваність політики;

- мала ймовірність внутрішніх конфлік-тів.

* Негативні риси:

- яскраво виражена тенденція до бюрокра-тизації, організаційної рутини і догматизму;

- система гільдій культивує масовий конформізм;

- без доповнення конкурентними меха-нізмами ця система веде до поступової деградації політичної еліти, її відриву від народу і перетворення у привілейо-вану касту.

Серед учених є найрізноманітніші думки щодо шляхів формування еліт. Г. Моска акцентує увагу на конкретно-історичному характері цих шляхів: за доби Середньовіччя підставою для приналежності до еліти була військова мужність, у "добре організованих суспільствах" - багат-ство, походження, у XX ст. - видатні здібності.

К. Мапхейм виділив такі три шляхи приходу в еліту: на засадах крові, багатства, особистої професійно-духовної продуктивності. Д. Белл вва-жає, що "еліта крові" відповідає доіндустріальному суспільству, "еліта багатства" - індустріальному суспільству, "еліта знань" (науково-техніч-на еліта) - постіндустріальному суспільству.

О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко наголошують на регіональних тенденціях вибору шляхів формування еліт. Так, у Франції еліта тради-ційно поповнюється переважно з керівників політичних партій та дер-жавних службовців, які закінчили елітарні університети, а у США - із представників ділових кіл, юристів, політологів, учених, державних службовців.

В. Липипський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний ме-тод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які склада-ють корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснова-ний на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо.

Обгрунтування явища політичної еліти у спадщині ук-раїнських політичних мислителів. Найпомітніший слід у теорії елітизму залишили Д. Допцоа та В. Липинський.

Концепція еліти розроблена Д. Донцовим у праці "Дух нашої давни-ни". На його думку, джерелом формування еліти має бути строгий відбір "кращих людей" з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного "демо-су", маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов'язковість суворої "чистки", "проціжування" цього відбору, завдяки чому мас збері-гатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. "Сус-пільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нищого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин... Вимріяне демокра-тами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська фантазія, в житті не існуюча..."

Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є "стадом". До еліти відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. "Це - фанати, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Орочського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні потре-би. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і осталих - сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем..."

До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:

1) шляхетність, благородство;

2) мудрість (наявність концепції своїх дій);

3) мужність, відвага (проявляється у вмінні протиставитись оточенню й самому собі у всіх слабкостях).

Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його психічної вдачі.

У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із мак'явеллістської тра-диції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стиму-люють процес відокремлення її в масі руських племен.

В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі ЇЇ політичних і організаційних установ. Вона створює певні куль-турні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привлас-нює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський й називає "національною аристократією". Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної націо-нальної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не ста-не нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підля-гаючи державно-національній організації чужої аристократії".

В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлен-ня або зміни аристократії", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припи-няється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, полі-тичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії - без такої мен-шості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб органі-зувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од ворожих на-скоків зовні - немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих