Історія політичного Заходу дає усі підстави говорити про двозначний характер відносин між Західною Європою і США, коли, з одного боку, заявляється партнерство і розподіл тягаря світового лідерства, з другого - всім відоме зверхнє ставлення Америки до інших країн та месіанське розуміння своєї ролі у світі, її цинічна зовнішня політика, подвійні стандарти поводження на міжнародній арені. Зі свого боку, Європа ніколи не була справжнім союзником США , тим самим підтверджуючи думку, що США не має союзників, а тільки клієнтів - користувачів американського ядерного щита. Європа часто досить споживацьки ставилася до союзу з Америкою.

При цьому доля політичного Заходу виглядає досить безальтернативно, але не песимістично, якщо не дотримуватись затятої трансатлантичної точки зору. Як показали останні 10 років (а особливо ситуація щодо війни в Іраці), він не спроможний підтримувати колишній рівень згуртованості і кооперації його членів. Трансформація Заходу в бік більш відкритої спільноти, націленої на широкі зовнішні зв‘язки і співробітництво, є неминучою. Така трансформація зумовлена як процесами змін у структурі і сутності глобального співтовариства, так і змінами в межах самого Заходу: так, більший ступінь європейської сдності в результаті призведе до глибшого розколу всередині трансатлантичного союзу, а зміни у геополітиці стратегічних інтересів Сполучених Штатів позначаться на якості впливу на ЄС і стосунках з ним загалом. Безпека Західної Європи все більше переходитиме до відома європейців. Можна припустити, що поступово всередині НАТО західноєвропейський воєнний компонент буде рухатись в бік більш відділеної військової одиниці. На відносинах США - ЄС негативно позначаться й економічні бар‘єри та протекціонізм з обох боків.

Однак немає потреби у створенні якихось нових великих трансатлантичних проектів. Так само немає сумніву в тому, що ефективні робочі відносини двох сторін необхідні для вирішення проблем як у власних взаємних стосунках, так і у глобальному масштабі. Інше питання полягає в тому, що Європа і Америка не вміють бути рівними партнерами, а теперішнє другорядне становище абсолютно не влаштовує європейців.

Поза тим, можна назвати інші фактори, які ставлять нездоланні перешкоди на шляху до сучасної і майбутньої трансатлантичної єдності. Захід вже давно не може виступати від імені всього світу - в цьому він фактично підійшов до межі своєї корисності та пережив ті ідеї, на яких він тримався. Захід усе більше вступає у діалог із зовнішнім світом - і це те, що він і повинен робити для забезпечення свого майбутнього - і, можливо, утримається на межі відкритого протистояння зі світом, якого він вже тепер боїться і яким намагається керувати у власних інтересах. Також, поки що немає такої загрози, яка б могла згуртувати західні країни у потужний блок. За наявної тенденції до значної диверсифікації загроз, коли джерела небезпеки мають дедалі складнішу географію та причини, а також, коли значно відрізняється суб‘єктивна оцінка небезпек, немає підстав для спільних відповідальних дій Заходу, від яких залежатиме його існування.

У випадку Сполучених Штатів можна зробити суперечливі висновки, їхнє на сьогодні формально незаперечне світове лідерство та безпрецедентне економічне процвітання можуть таїти у собі значні небезпеки. Американці розуміють це і розуміють усю серйозність викликів, які ставить перед ними змінене світове співтовариство. Вже сьогодні США намагаються забезпечити своє майбутнє становище як єдиної наддержави у однополюсній системі світу (вимагаючи виходу НАТО за свої територіальні кордони, намагаючись закріпити військову і технологічну залежність Західної Європи, посилюючи свої позиції на Близькому Сході (Перська затока), де вони вже мають незаперечного союзника - Ізраїль, та на Балканах (Косово), розширюючи програму “Партнерство заради миру” тощо). Неможливість побудови однополюсної системи у сучасному світі є досить очевидною, з огляду на такі значні держави, як Китай, Росія, Індія, а також той самий ЄС. Але наблизитись до ситуації світової гегемонії може союз США і Західної Європи, який, як бачимо, перебуває у досить неоднозначному стані. Ціна такого союзу, поза необхідністю надати Західній Європі більші вигоди від нього і статус рівноправного партнера, вимагає значної зміни суспільної свідомості як американців, так і європейців. Спроба запровадити усі ці зміни може принести США заплановані результати, але може й створити найбільш сильного і непримиренного суперника Америці. Однак, вступаючи у XXI століття, американці мають велике прагнення зробити його ще одним “американським” або “трансатлантичним віком”.

Афро-азійський блок та країни Латинської Америки – невідома величина міжнародної політики.

У політичній літературі різних країн постійно підкреслюється важливість тих держав, які не пов‘язані з ніяким блоком, але які, незважаючи на свій політичний нейтралітет, мають дуже великий вплив не розвиток подій у