Також і в соціологічному сенсі огляд чинників, які впливають на вимоги націоналістів, свідчить, що мова має свої обмеження. В ряді випадків, як-от в Греції, Ізраїлі, М‘янмі, Паки-стані та Індонезії, велику потугу у самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витонченішу й переконливішу основу для національної ідентичності. Назагал, лінгвістичний критерій набув соціальної ваги тільки в Європі й на Середньому Сході; це може прислу-житися за підставу для плідного впливу в Африці й Індії більшою мірою Руссо й Мілля, аніж Гердера і Фіхте.

Для націоналістів воля і нація ґрунтуються на передіснуванні нації. Це не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому зарод-ковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона, Болінґброка, Монтеск‘є, а також німецьких романтиків і теперішніх аф-риканських та азійських націоналістів нації становлять окремі при-родні сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю.

З другого боку, стрижнева націоналістична доктрина складається з кількох далекосяжних тверджень:

1. Людство природним чином поділяється на нації;

2. Кожна нація має свій самобутній характер;

3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;

5. Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

Цій доктрині відповідають рухи з різними зацікавленнями. Іден-тичність, чистота, відродження, ворог, історичне коріння, само-звільнення, формування нової людини й нової спільноти, колектив-ний суверенітет та співучасть - це лише деякі з тем, що без кінця повто-рюються в літературі з націоналізму. Вони постачають провідний імпульс для конкретних проявів активності націоналістичних рухів: отих філо-логічних, антропологічних та історичних дослідів невеликих гуртків інте-лектуалів, таємних товариств, які рішуче вимагали реформ і незалеж-ності, довіри до переписів, турботи про символи єднання - прапори, гімни, кордони, воєнні паради, почесті загиблим героям, святині й музеї, підручники історії, главу держави, назву країни та її Конституцію, при-сяги й міфології, паспорти, каральні заходи проти зрад, навіть про квіткові й тваринні тотеми. Націоналізм є атакою і на традицію і на модерність в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній взаємозв‘язок люди-ни з природою та зі своїми ближніми.

Таким чином, в очах націоналістів люди будуть готові до грома-дянства, стануть улюбленцями свого міста тільки тоді, коли вони очи-стяться від тиранії й корупції епох, за яких вони були позбавлені гідності й коріння. Братерство індивідів всередині нації має своїм наслідком братерство націй у світі.

1.2. Типологія націоналізму

Варто зазначити, що на сучасному етапі розвитку політологічної науки націоналізм ділиться на такі напрямки як анархічний, радикальний, ліберальний та консервативний.

Анархічний тип самоідентифікації є ірраціональним, тому що реалізується інтуїтивно через співпереживання, і є перервним, оскіль-ки визнає унікальність нації і цілком байдуже ставиться до зовнішніх соціальних впливів.

Анархістську програму вперше особливо чітко виклав Вільям Ґодвін („Розвідка про політичну справедливість”, 1793) та П‘єр-Жозеф Прудон („Що таке власність?”, 1840). На думку цих взірцевих анархістів, людська взаємодія природно відбувається в невеличких автономних спільнотах, які є репрезентативними ядрами етнічного спілкування. Анархізм – це форма мислення, пов‘язана з давньою, ще від стоїків і кініків, традицією заперечення соціально-політичного авторитаризму. Ґодвін просто підсумував попередні ідеї, де подаються засадничі принципи анархізму: небажання коритися накинутій владі, зне-вага до егоїстичної приватновласницької жадібності, природна свобода й природні стосунки, пасивний опір.

Анархічний націоналізм, хоч і перебуває цілком поза сферою ліберального гуманізму Просвітництва, не може бути зведений до простого вияву романтичної ідеології правого крила, якій він передує. Не можна також прив‘язувати його до комуністичної ідеології, чий знеосіблений глобалізм він заперечує і чию надмірну одержимість питанням власності він осуджує. Іншими словами, анархічний націоналізм - це один із контраргументів проти радикалізованих описувань етноцентричного націоналізму.

Одним із найвідоміших представників радикального націоналізму є Микола Данилевський, праця яко-го „Росія та Європа. Дослідження культурних і політичних відносин між слов‘янським і германо-латинським світами” обґрунтовує панславізм, заснований на глибинній ворожнечі між російською нацією (яка, мов-ляв, уособлює вищу расу, обраний народ, ведений єдиною правильною релігією – православ‘ям) та Західною (германо-латинською) Європою. Ця ідея обраного народу, котрий начебто вивищується над усіма інши-ми й має здійснити божественну або історичну місію, аж ніяк не є монопольним винаходом слов‘ян. Вона входила до світогляду найпередовіших західних націй та імперій, - чи то була Мілтонова або Блейкова Англія („новий Єрусалим”) чи Німеччина, чи ті ж таки Сполучені Штати, чия рішучість стати лідером цивілізова-ного світу триває вже півтора століття. На зламі століть Вільям Джеймс, опанований гірким передчуттям, так писав про цю надмірну одержимість своєю високою місією: „Ми маємо справу з дуже дивним явищем, а саме, з вірою в те, що наша національна доля має бути великою хай там що, і, з якоїсь нез-багненної причини, вважається ганебним не мати такої віри або відки-нути її. Ми повинні, мовляв, стати місіонерами цивілізації та завдати собі на плечі тягар білої людини, хоч би яким він був нелегким. Ми повинні розповсюджувати наші ідеали,