Знову ж таки, на противагу Україні, Російська Федерація обрала військову доктрину, в основі якої є національні інтереси, підкріплені явно не оборонним ядерним потенціалом. Ці інтереси стосуються як найближчого оточення Росії, так і віддалених від неї субрегіонів і не раз входять у конфлікт із міжнародно визнаними правилами мирного співіснування та добросусідства. Для зміцнення обороноздатності і в пошуках альтернативної до військово-політичної структури Західної, а тепер вже й Центральної Європи, Російська Федерація домоглася створення на основі деяких колишніх радянських республік т. зв. Ташкентського пакту і через цю структуру принаймні, здатна реально впливати на забезпечення власних інтересів у Середній Азії. [Свого часу неабиякий переполох у світовій політиці викликала спроба Росії створити своєрідний “троїстий союз” із Китаєм та Індією, що могло б фактично повернути світ до біполярної системи, причому з явною перевагою на боці такого союзу. Значно менший ефект дала експлуатація ідеї панславізму на фоні Косовської кризи і символічне приєднання Югославії, проте і цей крок став важелем у руках російських політиків, з допомогою якого було здобуто чимало в напрямку визнання за Росією права на активну участь у світовій політиці в субрегіоні Балкан.]9 Можливо, цих прикладів достатньо для розуміння генеральної лінії зовнішньої політики Російської Федерації: вона ніколи не погодиться на статус нижчий, ніж супердержави, і для досягнення мети повернення собі цього статусу застосовуватиме всі наявні резерви і весь арсенал засобів.

Чіткій визначеності національних пріоритетів сприяє глибока монархічна і великодержавна традиція, втілена у міцній президентській владі, концентрації ключових функцій в його руках. Навіть у порівнянні із значно зміцненою президентською владою в Україні владні можливості російського президента є ширшими і десь навіть ближчими до можливостей пострадянських середньоазіатських президентів.

Безперечно, як політичний чи економічний партнер Росія є дуже важливою, проте складною державою. Одним із факторів, що ускладнюють співпрацю, є непрогнозованість зовнішньополітичних дій, їх не раз надмірна радикальність. Іншою проблемою є стійкість федеративного устрою багатонаціональної Росії в умовах економічної кризи. Як твердить світовий досвід, навіть при відносному демократичному федералізмі економічний фактор здатний відіграти досить значну роль у розвитку сепаратистської ідеї. На прикладі Чечні видно, що ефективного механізму нейтралізації таких віянь у арсеналі внутрішньої політики Росії немає.

Підсумовуючи сказане, можна зробити певні висновки. Сучасна Росія, будучи напівдемократичною країною із великодержавними ідеями, не розглядає поки що Україну як рівноправного політичного чи економічного партнера, а швидше - як сферу власних інтересів (про що, до речі, неодноразово відверто заявляли як ліво-, так і право орієнтовані російські політики). Якщо економічне співробітництво з Росією є частиною об‘єктивної необхідності в політиці України, то втягнення її у відкритий інтеграційний простір сучасної Росії загрожує втратою суверенітету української держави з усіма подальшими наслідками. Навіть зі стратегічної точки зору значна вага Росії на Євразійському континенті навряд чи допустить рівноправність взаємин з нею інших держав, а надмірна орієнтація українських експортно-імпортних операцій у російському напрямку може становити загрозу національній безпеці України.

Що ж до українсько-польських взаємин, то вони були і залишаються одними із найскладніших та заплутаних. Хоч би скільки приймалося гарних постанов, підписувалося угод чи договорів, історична пам‘ять про взаємні кривди здебільшого останнього періоду історії, тобто XX ст., не лише не приглушується необхідністю змін - вона дивним чином воскресає у наступних поколіннях. Це особливо відчутно у західному регіоні України та в прилеглих до нього польських землях, де ще є чимало живих свідків трагічної історії. “Цвинтарна” війна, взаємні територіальні претензії, постійні нагадування про геноцид “Вісли” та “волинську трагедію” - ось лише частина переліку взаємних кривд, котрі вагомо впливають на перебіг формування сучасних цивілізованих відносин між обома державами та їх народами. На щастя, крім негативного, у польсько-українських відносинах є і немало позитивного досвіду, пошук шляхів до порозуміння, примирення та взаємодії. Наприкінці минулого і на початку цього століття, та навіть в роки збройного протистояння двох сусідніх держав, у кожній з них виникали теорії можливостей замінити протистояння у вузлі перетину геополітичної горизонталі та вертикалі Європи на зразок для відносин центральноєвропейського субрегіону. Взяти хоча б теорію федералізму Пілсудського чи подібну до неї ідею Петлюри, концепцію “Міжмор‘я” Мочульського чи прототип моделі балто-чорноморського співробітництва Ю. Липи. Неодноразово саме Польща ставала ініціатором формування в Україні усвідомлення її центральноєвропейської приналежності; саме Польща серед європейської спільноти держав бачила можливість вберегти її суверенітет.

Після розпаду Варшавського пакту досить швидкому економічному реформуванню посприяло те, що навіть за часів комуністичного правління в Польщі не було повністю ліквідовано приватну власність, отже, не довелося відновлювати інститут власності як структурну одиницю економічної схеми.

Поряд з економічними кроками у внутрішній політиці керівництво Польщі активно провадило спрямовану на європейську інтеграцію зовнішню політику. У пошуках гарантування власної національної безпеки поміж пострадянським та північноатлантичним просторами вона, як і інші країни Східної, недавно соціалістичної Європи, увійшла до Вишеградської групи та