Поступ Польщі в напрямку європейської інтеграції цілком очевидний і невідворотний. Уже тепер, як повноправний член Північноатлантичного альянсу, Польща займає провідне місце в системі європейської безпеки як форпост НАТО на сході континенту. І в цьому контексті польсько-українські відносини набирають першочергової ваги. Налагодивши добрі стосунки з об‘єднаною Німеччиною на заході та дійшовши згоди із загальних питань з Росією на північному сході, Польща проголосила Україну стратегічним партнером і взяла на себе зобов‘язання відстоювати її інтереси в інтеграційних структурах Європи. Регулярними і плідними стали зустрічі обох президентів, з‘явилися цікаві моделі співпраці в різних галузях, переважно в сфері малого та середнього бізнесу. З огляду на членство Польщі в НАТО оригінальною і потрібною формою співробітництва в галузі безпеки є Українсько-польський батальйон - миротворча двонаціональна військова одиниця під спільним командуванням. Проте, незважаючи на загалом непогане підґрунтя для всебічної і взаємовигідної кооперації, існують проблеми, які невдовзі можуть стати нездоланним бар‘єром для України в її інтенціях до західного, європейського шляху інтеграції. Водночас із розширенням можливостей транскордонних комунікацій всередині Європейського Союзу його зовнішні кордони стають дедалі непроникнішими. В такий спосіб ЄС намагається захистити себе від небажаної нелегальної міграції, проникнення чи транзиту зброї, наркотиків і т. п. У повному обсязі це правило Євросоюзу незабаром почне стосуватися і держав - кандидатів у члени ЄС, а за його виконанням “новачками” Брюссель і Страсбург стежитимуть з особливою увагою. Зайвим є пояснювати, чому новий кордон ЄС може стати спадкоємцем сумнозвісної “залізної завіси”, як і те, які це матиме наслідки для обох нинішніх стратегічних партнерів. А недотримання вимог ЄС автоматично пересуне країну в кінець черги до дверей об‘єднаної Європи, а обмеження східного ринку для власних товарів при жорсткій конкуренції та протекціонізмі у Західній Європі неминуче поставить економіку на коліна і зробить її цілком кредитозалежною.

У цьому випадку навіть найбільш компромісний варіант співпраці - через транскордонне співробітництво і формування первинних інтеграційних зон-єврорегіонів - втратить своє значення, стане малоефективним, а навіть - шкідливим, оскільки в умовах великої різниці в рівнях економічного зростання обох країн та відносно низького податкового тиску ці зони стануть місцем відмивання грошей “тіньовиками”. Крім того, не виключена також втрата необхідної для існування таких зон чи регіонів узгодженої законодавчої бази обох сторін - тоді їхня доцільність взагалі зводиться до нуля.

Таким чином, найбільш природний і прийнятний для України західний вектор, вектор інтегрування в Європу, може впертися у новітній аналог колишньої залізної завіси, якщо ЄС не підійде до проблеми свого східного кордону та східної окраїни з належним розумінням усіх її аспектів і якщо в нашій державі виникнуть передумови для переваги східного напрямку інтеграції. За таких умов про європейську приналежність України можна буде говорити здебільшого лише в суто географічному розумінні.

Свого часу концепція співпраці за схемою “Північ – Південь” досить активно експлуатувалася українськими політологами та геополітиками, як найбільш давня - уздовж шляху “із варяг в греки”. На межі XVII та XVIII ст. цим напрямком із стратегічних міркувань спробували скористатися шведський король Карл XII та гетьман Мазепа. У першій половині нашого століття, в епоху відродження політичної та суспільної думки, на засадах відстоювання європейської геополітичної вертикалі, як єдиного успішного вибору України стояла еліта українського політичного мислення - Ю. Липа, С. Рудницький, частково -Д. Донцов. Витоки таких міркувань цілком зрозумілі: весь період новітньої історії Україна, не маючи державного статусу (за винятком дуже короткого проміжку відносного суверенітету й соборності) перебувала між двома світовими потугами. Спершу це були Австро-Угорська та Російська імперії, згодом фашистська Німеччина та Радянський Союз.

Тоді ж, на грунті відносної лібералізації та із розумінням прихованої імперської логіки Заходу, знаючи неприховані плани Росії і проголошуючи висловлений свого часу М. Хвильовим принцип “Геть від Москви”, політичні еліти України посилено шукали для неї її власний, оригінальний шлях. І альтернативний до поздовжнього, західно-східного, вертикальний північно-південний напрям цілком логічно видавався ще до середини XX ст. єдиним стратегічним для України, бо ж вона посідала чільне місце у поясі держав поміж Балтійським і Чорним морем. Проте науково-технічний прогрес, розвиток технологій позбавили Чорне море його стратегічного значення і перевели його в статус європейської внутрішньої водойми. Ще однією спробою реанімувати попереднє значення Чорного моря став його фактор у стратегії створеної в період посттоталітаризму Організації Балто-Чорноморського співробітництва. Тоді, зважаючи на все ще наявну, хоч і в диференційованій формі, біполярність на континенті, кожна із новостворених формацій Центральної і Східної Європи намагалася відкинути від субрегіону статус буфера і облаштувати своєрідний пояс безпеки. Під таке формування Балто-Чорноморське співробітництво підходило майже ідеально, проте із входженням Польщі до НАТО та свідомими і задекларованими у цьому ж напрямку намірами Латвії, Литви, Естонії та Румунії фактор безпеки поясу автоматично перейшов до активу Північноатлантичного альянсу.

Водночас саме цей