У лютому 2005 року Рада з питань співпраці між ЄС та Україною ухвалила План дій “Україна-ЄС”. Він охоплює трирічний період й допоможе виконати умови, визначені в Угоді про партнерство та співробітництво (УПС).

Цей План дій стимулюватиме та підтримуватиме зусилля України щодо подальшої інтеграції у європейські економічні та соціальні структури, в тому числі, подальшу економічну інтеграцію через Зону вільної торгівлі “ЄС-Україна” після набуття Україною членства у СОТ. Впровадження Плану дій дозволить значно прискорити наближення законодавства, норм і стандартів України до законодавства, норм і стандартів Європейського Союзу.

Розділ “Довкілля” цього першого Плану дій включає набір кроків, покликаних забезпечити встановлення та впровадження умов розумного управління в сфері довкілля, перелік активних заходів, спрямованих на запобігання погіршенню стану навколишнього середовища, захист здоров’я людини, забезпечення раціонального використання природних ресурсів згідно з зобов’язаннями, взятими на себе під час Йоганнесбурзького самміту, а також заходи, спрямовані на зміцнення співпраці з екологічних питань.

Нижче наведені відповідні основні віхи у стосунках між ЄС та Україною:

У 1993 році Україна приєдналася до процесу “Довкілля для Європи”, та взяла участь у Конференції на рівні міністрів у Люцерні (Швейцарія). Прийнята на конференції “Програма охорони довкілля для Центральної та Східної Європи” була використана Україною для ухвалення її Національного Плану заходів щодо навколишнього середовища (ДПЗНС);

У 1998 році UNECE вирішила скликати 5-ту Пан-європейську конференцію міністрів з охорони навколишнього середовища в 2003 році у Києві. З допомогою ПРООН та інших донорських агенцій український уряд підготував цю конференцію та продемонстрував свою роль у охороні довкілля. З цієї нагоди Уряд підготував “Національну доповідь України з гармонізації життя суспільства та навколишнього природного середовища”, яка включає огляд стану довкілля в Україні, в тому числі рамкову екологічну політику та стратегії переходу до сталого розвитку;

У 1999 році Україна взяла участь у 6-ій сесії Комітету Європейської Комісії з питань екологічної політики, присвяченій подальшому розвиткові процесу “Довкілля для Європи” через оцінку поточного стану довкілля у Європі, розбудову політичної підтримки екологічних цілей серед держав ЄС, сприяння інтеграції екологічних політик країн СНД та надання допомоги останнім у вирішенні екологічних проблем;

У 1999 році Уряд України та Комітет UNECE з питань екологічної політики прийняли рекомендації, представлені в “Огляді ефективності заходів щодо охорони довкілля в Україні”. Цей Огляд містив “Главу 1. Правові інструменти та інституційні засоби захисту природного навколишнього середовища”, яка представляла собою огляд правових та політичних засад діяльності в екологічній сфері, існуючих засобів управління захистом довкілля, а також існуючі партнерські процеси та відповідні рекомендації.

Огляд політики ЄС та правових засад у сфері охорони довкілля та управління ним

Політика ЄС щодо довкілля

Діяльність Співтовариства щодо охорони довкілля почалася у 1972 році ухваленням кількох послідовних програм дій, заснованих на вертикальному та галузевому підходах до вирішення екологічних проблем. Важливим кроком стало підписання Амстердамського договору (1999), у якому закріплений принцип сталого розвитку як одна з цілей Європейського Співтовариства, а високий рівень екологічного захисту визначений як один з абсолютних пріоритетів ЄС.

Генеральний Директорат (ГД) з питань довкілля є підрозділом Європейської Комісії, який готує законодавство та політику Європейського Союзу щодо вирішення екологічних проблем та забезпечує виконання державами-членами узгоджених дій щодо цього. Цей ГД є одним з 36 генеральних директоратів та спеціалізованих служб, з яких структурно складається Європейська Комісія. Він розташований переважно в Брюсселі й налічує у своєму штаті близько 550 працівників.

Перш ніж видати законопроект, ГД з питань довкілля проводить різнопланові консультації з представниками урядів, екологічних НУО, промислових галузей, груп, які мають специфічні інтереси, та (якщо це необхідно) з технічними експертами. При підготовці своїх пропозицій він бере до уваги нерідко конкуруючі інтереси зацікавлених сторін. Комісія подає законодавчі пропозиції на розгляд до Ради Міністрів та Європейського Парламенту, а потім ці три інституції спільно працюють над остаточною версією документу.

Починаючи з 1972 року, Співтовариство ухвалило близько 300 законодавчих актів, що переважно стосувалися обмеження забруднення довкілля шляхом впровадження стандартів мінімізації викидів, зокрема у сфері поводження з відходами, забруднення водних ресурсів та атмосферного повітря. Однак впровадження такої законодавчої бази саме по собі не змогло запобігти забрудненню навколишнього середовища. Стала очевидною абсолютна необхідність узгоджених дій в цьому напрямі на європейському та світовому рівні.

Програми дій Співтовариства

П’ята Програма дій Співтовариства у галузі довкілля під назвою “Шляхом до сталості” запровадила принципи європейської стратегії добровільних заходів на період з 1992 по 2000 рр. та відзначила собою початок “горизонтального” підходу Співтовариства, який брав до уваги усі випадки забруднення (промислового, енергетичного, туристичного, транспортного, сільськогосподарського тощо). Цей комплексний підхід до екологічної політики був підтверджений Комісією у її Повідомленні 1998 р. про інтеграцію питань, пов’язаних з довкіллям, до політики Європейського Союзу, а також рішеннями Віденської сесії Європейської Ради (грудень 1998 р.). Відтепер установи Співтовариства зобов’язані враховувати у своїй політиці аспекти охорони екології.

Шоста Програма дій у галузі довкілля (6EAP) -- "Довкілля-2010: Наше майбутнє, наш вибір" – ухвалена Європейським Парламентом та Радою у 2002 році, визначає пріоритети Європейського Співтовариства у цій сфері на період з 2001 по 2010 рр. Вона визначає п’ять пріоритетних напрямків дій: покращення виконання існуючого законодавства; інтеграцію екологічних чинників у інші види політики; тісніша співпраця з підприємницькими структурами; надання більш широких повноважень громадськості та допомога їм у зміні ставлення до довкілля; й нарешті, врахування екологічних аспектів при плануванні землекористування та прийнятті