Крім того, Україна вже в статусі самостійної держави приєдналась більш як до 20 багатосторонніх конвенцій екологічного профілю. Серед них Конвенція Еспо про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (ухвалено 25.02.1991 р., ратифіковано Україною 19.03.1999 р.), Рамкова конвенція ООН про зміну клімату (ухвалено 9.05.1992 р., ратифіковано Україною 29.10. 1996 р. ВВР України. – 1996. - №50. – Ст.277.) та Кіотський протокол до неї (ухвалено 11.12. 1997 р., ратифіковано Україною 4.02. 2004 р., Конвенція ООН про біорізноманіття (ухвалено 5.06. 1992 р., ратифіковано Україною 29.11. 1994 р.та Картахенський протокол про біобезпеку до цієї Конвенції (ухвалено 29.01.2000 р., Україна приєдналась 12.09. 2002 р. ВВР України. – 2002. - №44. – Ст.320.), Конвенція про транскордонні водотоки та міжнародні озера (укладено 17 березня 1992, Україна приєдналась 1.07. 1999 р. ВВР України. – 1999. - №34. – Ст.282.) та ціла низка інших. На даний час наша держава є Стороною близько 50 багатосторонніх міжнародних договорів з охорони довкілля. Питання участі ще у кількох - у стадії вирішення.

Крім багатосторонніх міжнародних конвенцій ООН, значний шар міжнародних угод, учасницею яких є Україна, було укладено в останнє десятиріччя на двосторонній чи регіональній основі. Так, за роки незалежності на міжурядовому чи міжагентському рівнях укладено близько 40 двосторонніх міжнародних договорів про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища.

Серед регіональних міжнародних договорів слід назвати кілька угод щодо Карпатського регіону, зокрема розроблену Україною Рамкову конвенцію про охорону та сталий розвиток Карпат (від 22.05. 2003 р., ратифіковано Україною 07.04. 2004 р.). Україна як одна з шести причорноморських держав стала Стороною Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (укладено 21.04.1992 р., ратифіковано Україною 4.02.1994 р. ВВР України. – 1994. - №23. – Ст.172.) та Протоколу про збереження біорізноманіття та ландшафтів Чорного моря до неї (від 14.06.2000 р.). В числі країн дунайського басейну Україна підписала (29.06.1994 р.) та ратифікувала (17.01.2002 р. ВВР України. – 2002. - №21-22. – Ст. 143.) Конвенцію про співробітництво по охороні та сталому використанню ріки Дунай (Конвенцію про охорону ріки Дунай) та ряд інших регіональних угод.

Окремий важливий вектор міжнародного співробітництва України – європейський.

У 1993 році Україна приєдналася до процесу “Довкілля для Європи”, та взяла участь у Конференції на рівні міністрів охорони довкілля у Люцерні (Швейцарія). Прийнята на конференції “Програма охорони довкілля для Центральної та Східної Європи” була використана Україною для ухвалення її Національного Плану заходів щодо навколишнього середовища;

У 1998 році UNECE прийняла рішення щодо скликання 5-ої Пан-європейської конференції міністрів з охорони навколишнього середовища в 2003 році у Києві. З допомогою ПРООН та інших донорських агенцій український уряд підготував цю конференцію та продемонстрував свою роль у охороні довкілля. З цієї нагоди Уряд підготував “Національну доповідь України з гармонізації життя суспільства та навколишнього природного середовища”, до якого увійшов огляд стану довкілля в Україні, в тому числі рамкова екологічна політика та стратегія переходу до сталого розвитку;

У 1999 році Уряд України та Комітет UNECE з питань екологічної політики прийняли рекомендації, представлені в “Огляді результативності природоохоронної діяльності в Україні”. Цей Огляд містив “Розділ 1. Законодавчі інструменти та інституційні засади охорони довкілля”, яка представляла собою огляд правових та політичних засад діяльності в екологічній сфері, існуючих засобів управління захистом довкілля, а також існуючі партнерські процеси та відповідні рекомендації;

У 1999 році Україна взяла участь у 6-ій сесії Комітету Європейської Комісії з питань екологічної політики, присвяченій подальшому розвиткові процесу “Довкілля для Європи” через оцінку поточного стану довкілля у Європі, розбудову політичної підтримки екологічних цілей серед держав ЄС, сприяння інтеграції екологічних політик країн СНД та надання допомоги останнім у вирішенні екологічних проблем.

Норми міжнародного права з питань охорони довкілля імплементуються у внутрішнє законодавство, що сприяє втіленню в національну правову систему України принципів сталого розвитку.

Регулювання екологічних питань на підзаконному рівні (regulations)

Крім законів, питання охорони довкілля та природокористування регулюються великою кількістю підзаконних актів різної юридичної сили, різної сфери дії, різного рівня затверджуючих інстанцій. Схематично розглянемо основні серед них.

Указами Президента України:

затверджується структура центральних органів виконавчої влади в сфері охорони довкілля, затверджуються положення про міністерства, які мають відношення до відповідної сфери, в тому числі органів спеціальної компетенції (сьогодні це Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди);

створюються, реорганізуються території та об’єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, резервуються землі під наступне заповідання;

окремі місцевості оголошуються територіями надзвичайних екологічних ситуацій з визначенням спеціального правового режиму цих зон.

На рівень Кабінету Міністрів (Уряду) України виноситься вирішення більшості питань, пов’язаних із створенням механізмів реалізації правових норм, що містяться в екологічних законів. Практично в кожному такому законі можна знайти кілька десятків правовстановлюючих норм, реалізація яких здійснюється “в порядку, що передбачений Кабінетом Міністрів України”. Постанови Кабінету Міністрів України за своєю питомою вагою складають переважну більшість конкретно-регулюючих норм в сфері охорони довкілля, які розвивають норми законів і створюють механізми, порядки, процедури їх реалізації на практиці. ими місцевими Радами.

Наступний регулюючий рівень екологічного законодавства – це акти міністерств та інших центральних органів виконавчох влади, що мають надвідомчу компетенцію. Серед таких актів виділяються в першу чергу стандарти