Серйозно насторожують й інші дані опитування. 38 % респондентів вважає, що „нічого доброго багатонаціональний характер нашого суспільства культурі Молдови не принесе”. Не менше 10 % відповіли, що люди інших національностей значно гірші, ніж вони. У тім, що права національних меншин захищати не варто, переконані 11 % юнаків і дівчат віком від 14 до 21 року. У можливість мирного вирішення міжетнічних конфліктів не вірить 7 % молодих людей. Кожен третій опитаний виступає за перетворення Молдови на тоталітарну державу з владою, „яка вміла б вселяти страх” [6].

На жаль, нетерпиме ставлення частини молоді до громадян інших національностей підтверджують і результати соціологічного опитування, проведеного Інститутом публічної політики (проект „Барометр громадської думки – 2002"). Наприклад, на запитання: „Чи хотіли б ви мати серед сусідів людей іншої національності?”, 58 % опитаних відповіли негативно. Висловлюють незадоволення при думці про сусіда іншого віросповідання 44 % респондентів. Тільки 12 % опитаних вважають, що „забезпечення миру і порозуміння між людьми – найважливіша мета для Молдови на нинішньому етапі” [7].

Як бачимо, формування в населення толерантного ставлення до людей інших національностей та іншого віросповідання є одним з найактуальніших. Адже толерантність, терпимість завжди були і є неодмінною ознакою цивілізованості, громадянськості й духовності.

У зв’язку з цим, на нашу думку, в першу чергу слід кардинально переглянути нинішню концепцію освітньо-виховного процесу в дитячих установах, школах, ліцеях, гімназіях, коледжах та вищих навчальних закладах з тим, щоби посилити дієздатність соціально-філософської парадигми громадянсько-патріотичного виховання.

Винятково важливим завданням для збереження молдовської державності, формування громадянського суспільства, зняття міжетнічної напруженості є вирішення придністровського конфлікту. Залагодження його дозволить досягнути внутрішньополітичної стабілізації з усіма її позитивними наслідками для економічної, соціальної та інших сфер. Це дозволить значно зменшити, а потім і ліквідувати метастази ущемлення й дискримінації російськомовного населення. Не випадково в так званій Придністровській Молдавській Республіці офіційними мовами визнано українську, російську та молдовську – мови найбільших етносів, що населяють її територію.

Як відомо, в минулому десятиріччі влада Кишинева і Тирасполя, за підтримки країн-гарантів Росії та України з наступним залученням Організації з безпеки та співробітництва в Європі, зробили немало спроб залагодити існуючі протиріччя. Стимулом для цього стала, зокрема, ідея федерації в рамках єдиної Молдови, розробка проекту нової конституції країни. Одначе Тирасполь вибудовує конфедеративні проекти, розглядаючи рівносуб’єктну федерацію двох берегів Дністра як явище тимчасове, як крок до визнання світовою спільнотою його політичної незалежності від Кишинева. Трирічна практика марних переговорів розвіяла ілюзії, що вирішення питання про об’єднання країни залежить від Кишинева і Тирасполя. З’ясувалося, що активною стороною в переговорному процесі мають виступити країни-посередники та ОБСЄ, але не в сепаратному, а в консенсусному варіанті. Такий висновок випливає з невдачі з підписанням так званого меморандуму Д. Козака. Очевидно, не можна очікувати остаточного вирішення придністровської проблеми, доки не домовляться між собою Москва і Вашингтон.

Без сумніву, унікальними державними актами нинішньої влади Молдови щодо проблеми вирішення придністровського конфлікту стали президентські укази „Про утворення Державної комісії з реінтеграції Республіки Молдова” (2002 р.) [8], а також запровадження посади міністра у справах реінтеграції країни. Основним їх завданням є „розробка пропозицій щодо внесення змін до законодавчої бази, спрямованих на прискорення процесу державної реінтеграції і сприяння формуванню єдиного правового, бюджетно-фінансового, валютного, енергетичного і культурно-освітнього простору Республіки Молдова” [9].

Важливим документом, що стосується інтересів національних меншин, можна вважати ухвалений у липні 2001 року закон про права осіб, що належать до національних меншин, і правовий статус їх організацій [10]. Крім підтвердження прав меншин, встановлених міжнародним правом, закон містить низку положень, що наближають російську мову до статусу офіційної, а також передбачають пропорційне представництво національних меншин в структурах виконавчої і судової влади всіх рівнів (зокрема, в армії, правоохоронних органах тощо). У безпрецедентній для колишньої влади постанові парламенту від 25 липня 2002 року, прийнятій за підсумками розгляду на пленарному засіданні питання про результати контролю за виконанням згаданого закону, урядові було доручено прискорити розробку і прийняття відповідних нормативних актів. Звернено також увагу на розробку заходів, що мають забезпечити норми пропорційного представництва національних меншин в органах влади. Цією ж постановою урядові було доручено „з метою консолідації громадянського суспільства… розробити і подати парламентові на затвердження Концепцію державної політики в галузі міжетнічних відносин” [11].

Ця постанова дала потужний імпульс подальшій розробці Концепції, ідею якої висунули представники різних верств суспільства та різних національностей ще 1996 року. Цю ідею підтримав Департамент національних відносин і функціонування мов, а також тодішнє керівництво держави. Розробку проекту Концепції державної політики Республіки Молдова в галузі міжнаціональних відносин було включено до Програми діяльності уряду на 1997 рік.

Незважаючи на те, що в другій половині того ж року проект був підготовлений і представлений в уряді, обговорення і прийняття його відклали у зв’язку з парламентськими виборами 1998 року. Однак політичні сили, що прийшли