Важливого значення, на думку дисертанта, набуває висновок як зарубіжних, так і вітчизняних учених про те, що, по-перше, держава відіграє істотну роль у забезпеченні демократії інформаційного суспільства, по-друге, єдиною сферою, де держава має залишатися безроздільно панів-ною, є національна безпека і оборона, а відтак регулювати збереження і адекватне використання інформаційного ресурсу. В ситуаціях, коли знан-ня та інформація як ключові ресурси інформаційної доби розглядаються як власність, роль закону, а відтак держави стала важливою, як ніколи.

Дисертант наголошує: у розумінні особливостей державного управління інформаційним ресурсом важливим аспектом є тлумачення самого інфор-маційного ресурсу не як наслідку інформаційної революції, а як передумови останньої. У контексті такого аналізу автор розглядає праці і точки зору таких вітчизняних та російських учених, як А.Антопольський, І.Арістова, І.Бачило, К.Беляков, В.Брижко, О.Гальченко, О.Дубас, А.Лукьянець, В.Мунтіян, О.Орєхов, М.Попов, А.Стрельцов, В.Цимбалюк, І.Чиж та інші.

Аналіз стану наукової розробки та джерельної бази дослідження свідчить, що у політичній науці висвітлення даної проблеми тільки почалося, а це дає змогу виділити чітко виражену тенденцію піднесення дослідницького інтересу до цих питань.

У другому розділі “Державна політика в інформаційній сфері” розкриваються сутність, основні засади, пріоритети і особливості політики Української держави у сфері інформаційної діяльності. У першому під-розділі “Інформаційна структура сучасного суспільства” автор аналізує діяльність в інформаційній сфері таких суб’єктів, як особа, суспільство та держава. Головним об’єктом діяльності є інформаційний ресурс – організована сукупність інформаційних продуктів певного призначення, необхідних для забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства й держави у певній сфері життя чи діяльності. Перехід світо-вого суспільства до інформаційної цивілізації перетворює інформаційний ресурс на стратегічний чинник розвитку країни.

Дисертант доводить, що сукупність організаційних структур з відповідним правовим, методичним, інформаційним, лінгвістичним, технічним і кадровим забезпеченням постійно здійснюють інформаційну діяльність, виконуючи завдання надійного функціонування інформаційних систем, застосування інформаційних технологій для обслуговування інформаційних потреб особи, держави і суспільства. Ця сукупність, на думку автора, є основою інформаційної інфраструктури держави. Інформаційна інфраструктура забезпечує можливість оперативного управління справами суспільства, силами і засобами протидії загрозам національним інтересам, реалізації встановленого режиму доступу до інформації, що накопичується органами державної влади і державними установами. Вона підпорядкована основному завданню – отриманню і доведенню до споживача інформаційних продуктів та послуг через визначений технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Форма послуги в інформаційній сфері може бути матеріальною або нематеріальною та комбінованою.

На основі порівняльного аналізу розвитку інформаційної інфраструк-тури в розвинених країнах та в Україні дисертант доводить, що вона стає об’єктом національних інтересів у зв’язку з її використанням для: реалі-зації функцій суспільства, і насамперед у сфері формування суспільної свідомості; управління суспільними і технологічними процесами, військом і зброєю, здійснення комерційних операцій торгового і банківського характеру, надання інформаційних послуг.

Головною метою України в інформаційній сфері, на думку дисертанта, слід вважати: захист внутрішньо- та зовнішньополітичних інтересів держави; реформування засобів масової комунікації згідно з демократичними принципами Ради Європи; формування інформаційних ресурсів єдиного українського інформаційного простору і концепції інформаційної безпеки; контроль за дотриманням принципів інформаційної політики та національного законодавства; розвиток інформаційної культури і духовного середовища.

У дисертації показано, що інформаційне суспільство передбачає достатній обсяг високоякісної інформації та необхідні засоби для її поширення, має такі характерні ознаки: інформація використовується як один із економічних ресурсів з метою підвищити ефективність виробництва, зміцнити конкурентоспроможність, стимулювати інновації; вона формує інформаційний сектор в економіці, який зростає швидше за інші, стає предметом масового споживання, формуючи глобальний інформа-ційний ринок.

У другому підрозділі “Правове регулювання інформаційної сфери” дисертант переконливо доводить, що правові аспекти інформатизації в Україні залишаються неврегульованими. Відповідний закон дає визначення інформаційних ресурсів, права власності на них, суб`єктів цього права, а також частково регламентує правовідносини, об`єктами яких виступають інформаційні ресурси. Але останнім часом намітився ряд проблем, вирішення яких потребувало доопрацювання відповідного Закону та прийняття інших нормативно-правових актів.

До зазначених проблем автор відносить: звужене визначення інформаційних ресурсів внаслідок використання застарілого поняття “документо-ваної інформації”; недостатнє врегулювання правовідносин власності на інформаційні ресурси, їх суб`єктів та об`єктів, відсутність чіткого розмежування між різними категоріями суб`єктів суспільних інформаційних відносин та порядком їх здійснення; неврегульованість проблем, пов`язаних з інформацією персонального характеру.

Метою інформаційного законодавства є реалізація державної політики в умовах бурхливого розвитку суспільних інформаційних відносин в Україні: методів і засобів створення інформаційних ресурсів; їх обігу; збирання, накопичення, систематизації, використання і захисту. Правовідносини, що реалізують суб’єктивні права і обов’язки учасників інформаційного обміну, визначають декілька сфер правового регулювання. Залежно від місця здійснення відносин виникає проблема юрисдикції – право компетентних органів державної або іншої публічної влади вирішувати конфлікти, при необхідності встановлювати і реалізовувати санкції. До середини ХХ століття ця проблема вирішувалася переважно національним правом і частково міжнародним правом. Тепер правовий простір і більшою мірою зорієнтований на застосування норм міжнародного права, права міжнародних організацій, на облік і застосування норм права інших держав. Актуальним стає питання про створення міжнародного права у сфері інформаційного обміну.

В Україні зроблені лише перші кроки на шляху наукового осмислення інформаційного права. У державних органах і серед наукової громадськості підтримана ідея кодифікації інформаційного законодавства – розроблено проекти Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин та Інформаційного кодексу України.

Завдання, напрями і особливості державної інформаційної політики розкриваються дисертантом у третьому підрозділі “Інформаційна політика