Аналізуючи існуючі у світі програми, проекти, стратегії інформаційної політики, дисертант виокремлює інваріантні характеристики, які становлять ядро будь-якої концепції переходу до інформаційного суспільства (використання комплексного підходу, заснованого на дотриманні балансу інтересів держави, суспільства, бізнесових кіл, громадян; координуючі зусилля з боку держави, яка здатна захищати інтереси всього суспільства; гуманістична спрямованість концепції має унеможливити ситуації, за яких будь-хто буде “виключений” з інформаційного суспільства, а воно буде розподілене на тих, хто має інформацію, та тих, хто її немає; економіка інформаційного суспільства заснована на знаннях, тому системи освіти і професійної перепідготовки мають забезпечити виконання цих умов, тобто інформаційне суспільство – це суспільство безперервного навчання). Автор робить висновок про те, що інформаційна політика в провідних країнах світу дедалі менше є політикою пропаганди і агітації і набуває якостей політики масової комунікації, обміну думками, активізації творчих здібностей людини.

Однією з основних проблем, без вирішення якої не можна вести мову про створення інформаційного суспільства, є забезпечення вільного доступу до світових інформаційних ресурсів. І це завдання не можна розв’я-зати в рамках сучасної “привласнюючої” цивілізації. Адже людство перебуває нині під впливом парадигми озброєного і захищеного споживання, суттєвою ознакою якої є диктатура масової культури і маргіналізація інтелектуалів. Водночас вирішення суперечності між об’єктивно суспіль-ним характером знань і очевидною користю від одноосібного володіння інформацією та знаннями вимагає зміни цивілізаційних парадигм.

Серед негативних наслідків інформатизації, які можуть надати цьому процесу антигуманного характеру, дисертант виділяє прямі й непрямі. До прямих він відносить: повний контроль над особистістю; “інформаційний тоталітаризм”; “інформаційну експансію”; “інформаційну цензуру”. До непрямих – структурні зміни в суспільстві; підвищення вимог до інтелектуального і освітнього рівня людей; деперсоналізацію знань; перерозподіл інтелектуальних функцій між людиною і “машиною”.

У четвертому підрозділі “Засади інформаційної політики” дисертант вибудовує концепцію цієї політики, що ґрунтується на переосмисленні функцій і завдань держави щодо захисту національних інтересів та утвердження інформаційного суверенітету держави. На думку автора, інформаційний суверенітет держави повинен підтримуватись ефективними механізмами нейтралізації усіх видів інформаційних загроз – зовнішніх і внутрішніх (непрозорості для України міжнародного інформаційного простору, децентралізації контролю за інформаційною діяльністю, інформаційної експансії інших країн, використання інформаційної інфраструктури для транзиту масивів інформації через кордони держави на умовах транснаціональних монополій тощо).

У роботі дано визначення національних інтересів як визнаної державою і забезпеченої правом збалансованої сукупності інтересів особистості, суспільства і держави, реалізація яких є гарантією існування, безпеки і стабільного розвитку нації. Діяльність керівництва країни, громадських організацій не завершується на етапі усвідомлення потреб суспільства, з’ясування сутності національних інтересів, а тільки розпочинається і має здійснюватися за визначеним алгоритмом. Дисертант визначив етапи, які необхідно пройти для реалізації поставленої мети і представив їх у вигляді чіткої послідовності завдань.

У дисертації показано, що національні інтереси в інформаційній сфері визначаються насамперед тією роллю, яку відіграє інформація в забезпеченні сталого розвитку нації в конкретних історичних умовах, а також у збереженні національної ідентичності. Ці інтереси утворюються збалансованою сукупністю соціальних інтересів особистості, суспільства і держави, реалізованих в інформаційній сфері. Інтереси особи в інформаційній сфері полягають насамперед у реальному забезпеченні конституційних прав і свобод людини і громадянина на доступ, використання інформації для не забороненої законом діяльності, а також у захисті інформації, що забезпечує особисту безпеку, духовний і інтелектуальний розвиток. Складова національних інтересів в інформаційній сфері, обумовлена інтересами суспільства, полягає у використанні інформації для розвитку всіх сфер життя, зміцнення демократії, досягнення суспільної злагоди. Інтереси держави в інформаційній сфері полягають в створенні умов для зміцнення конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності країни, політичної і соціальної стабільності, економічного процвітання, збереження правопорядку, розвитку міжнародного співробітництва. Напрямами реалізації інтересів держави в інформаційній сфері є: використання інформації для управління справами суспільства, роз’яснення населенню країни і міжнародній громадськості змісту та спрямованості державної політики щодо захисту моральних цінностей суспільства, забезпечення стійкого функціонування інформаційної інфраструктури.

У дисертації доведено, що нові стратегічні орієнтири Української держави визначаються такими обставинами: 1) зміна уявлень про співвідношення факторів могутності держав. Тривалий час вважалося, що саме військова сила визначає рівень могутності держави, у XX столітті на перший план виходить економічна могутність. Нині склалося нове уявлення про головний чинник могутності держави – інформацію. Здатність держави мати у своєму розпорядженні найсучасніші технології і засоби, що дають змогу ефективно обробляти, зберігати, передавати й представляти необхідну інформацію, стає запорукою подальшого нарощування могутності; 2) формування третьої сфери єдності людства — інформаційної єдності поряд з економічною й екологічною. Сучасні технології обробки, систематизації, збереження й передачі інформації настільки швидкісні, що обсяги інформації, якими може оперувати сучасна людина, стали практично безмежними.

Відтак дисертант тлумачить державну інформаційну політику як сукупність цілей, що відображають національні інтереси України в інформаційній сфері, стратегічних напрямів їхнього досягнення і системи заходів щодо їх реалізації. Інформаційна