Оскільки управління інформаційним ресурсом слід розглядати, на думку автора, як одну з найважливіших складових державного управління, то метою змін і доповнень до чинного законодавства України має бути ефективний захист цього ресурсу як на внутрішньому, так і на світовому ринках, забезпечення прав його власників і володільців на отримання відпо-відних доходів від використання інформаційного ресурсу. Це передбачає передусім правове оформлення об’єкта ринкових відносин – змістовного інформаційного ресурсу держави – через вдосконалення правових механізмів інститутів власності, патентного і авторського права, права власності на інформацію обмеженого доступу; розробку нормативних, методичних і технологічних основ організації та спільного використання документальних фондів; визначення на державному рівні єдиної організаційної структури, порядку і правил матеріально-технічного та фінансового забезпечення використання інформаційного ресурсу України.

Дисертант доводить, що найбільш раціональними є підходи до класифікації інформаційних ресурсів, за які відповідає держава. По-перше, класифікація може бути заснована на джерелах створення інформаційного ресурсу, а також меті й причинах його формування. Другою підставою класифікації може бути специфіка діяльності як користувача, так і споживача. Саме тому існує необхідність мати в сфері інформаційної діяльності структури, які виступають як посередники, тобто врахувати інтереси партнерів і вибудовувати певну систему суспільного або приватного ресурсу для користувача.

Особливо важливим, на думку дисертанта, є визначення підстав для віднесення інформаційних ресурсів до категорії державних. Правова норма про те, що інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю, не є вичерпною. На думку автора, до державного інформаційного ресурсу доцільно відносити інформаційні ресурси, створені, придбані, накопичені за кошти державного бюджету, позабюджетних державних фондів та платників податків. За такого підходу стане неможливим неправомірне привласнення або приховування інформаційних ресурсів, віднесених до цієї категорії, особливо в процесі приватизації підприємств, установ і організацій.

У другому підрозділі “Система управління інформаційними ресурсами” автор зазначає, що основними напрямами державної інформаційної політики в цій сфері мають бути: розробка й удосконалення нормативно-правового забезпечення системи управління інформаційним ресурсом і механізми реалізації чинних правових норм; поділ повноважень щодо володіння і розпорядження державним інформаційним ресурсом між органами державної влади й органами місцевого самоврядування; координація діяльності у сфері формування і використання державного інформаційного ресурсу; розробка фінансово-економічних методів регулювання діяльності щодо інформаційного ресурсу; створення державної системи моніторингу стану інформаційного ресурсу; реалізація державних, регіональ-них і міжгалузевих програм, спрямованих на формування і використання різних категорій інформаційного ресурсу.

Політика держави щодо інформаційного ресурсу взагалі та інформаційного ресурсу НТІ зокрема має засновуватися на таких принципах: обов’язковість надання відомостей для державної реєстрації; відкритість та прозорість державного регулювання в процесі формування та порівняння повноти відомостей, що надаються, із статистичними даними; пряма економічна зацікавленість підприємств, установ і організацій у багаторазовій реалізації змістовного інформаційного ресурсу.

У дисертації показано, що державна політика в інформаційній сфері має відрізнятися залежно від об’єкта цієї політики: щодо недержавних чи щодо державних інформаційних ресурсів. Автор доводить, що організація управління державним інформаційним ресурсом вимагає створення відповідних норм і механізмів, що забезпечують: координацію діяльності з формування інформаційних ресурсів; визначення повноважень і відповідальності щодо інформаційних ресурсів органів державного управління, місце-вого самоврядування, підприємств і установ; визначення порядку фінансування і звітності із створення і ведення інформаційних ресурсів; реєстрацію та облік інформаційних ресурсів як майна; контроль використання інформаційних ресурсів і надання їх у доступ; контроль захисту і збереження інформаційних ресурсів.

Одним з основних інструментів державної політики є регулювання за допомогою нормативно-правових актів. Воно забезпечується розв’язанням низки важливих проблем, пов’язаних з інформаційними ресурсами. Йдеться про володіння і розпорядження, включаючи виключні права; формування інформаційних ресурсів; використання інформаційних ресурсів і надання їх у доступ користувачам; захист прав громадян на доступ до інформації; захист і збереження інформаційних ресурсів; захист прав громадян у сфері створення і використання інформаційних ресурсів, що містять персональні дані; захист від поширення шкідливої інформації, державний нагляд за діяльністю у сфері інформаційних ресурсів.

Розв’язання зазначених проблем вимагатиме розробки стратегії і щодо прийняття нових законодавчих актів України, корекції діючих, реалізації вже прийнятих рішень, у тому числі підзаконних. До їх появи основним адміністративним механізмом державної політики щодо інформаційних ресурсів має стати організаційне управління діяльністю в цій сфері, оскільки абсолютна більшість державних інформаційних ресурсів містить інформаційні масиви і продукти, що відображають результати й забезпечують діяльність державних органів.

Принциповим питанням державної інформаційної політики щодо управління і захисту інформаційного ресурсу України є створення умов для нарощування вітчизняного потенціалу інформаційних і телекомунікаційних технологій та управління з боку держави цими процесами. Це передбачає вирішення таких питань: управління процесами розробки, виробництва і практичного застосування вітчизняних інформаційно-телекому-нікаційних технологій та покладання функцій з координації і контролю цієї діяльності на державний орган виконавчої влади; зосередження на цьому напрямі досвідчених спеціалістів з одночасною підготовкою кадрів; включення до класифікатора економічної діяльності нової галузі економіки – “Виробництво інформаційних, телекомунікаційних технологій і послуг”.

Як зазначає дисертант у третьому підрозділі “Економічні аспекти політики щодо інформаційних ресурсів”, державна інформаційна політика та стратегія управління національним інформаційним ресурсом має передбачати формування ринку інформаційних продуктів і послуг шляхом 1) за-стосування антимонопольних заходів, формування необхідного наукового, матеріально-технічного, фінансового і трудового потенціалу виробництва інформаційних продуктів і надання інформаційних послуг, у тому числі тих, які не становлять комерційного інтересу, але є важливими для економіки, інноваційно-інвестиційної