У роботі також виділено дві основні групи прав і свобод людини і громадянина в інформаційній сфері, що відрізняються використовуваними для їх правового закріплення юридичними засобами. Першу групу утворюють права і свободи, користування якими пов’язане з діяльністю в межах установлених законом дозволів (свобода думки, переконань; доступ до відомостей, необхідних для збереження життя і здоров’я, доброго імені). Другу групу становлять права і свободи, що полягають у забороні всім суб’єктам права здійснювати дії в інформаційній сфері або у визначенні умов, за яких такі дії дозволені (заборона пошуку, одержання, передачі й поширення інформації про діяльність людини із задоволення потреб, не пов’язаних з життям суспільства і держави (приватного життя); захист інтересів, пов’язаних з використанням результатів інтелектуальної діяльності людини іншими особами; обмеження свободи вираження переконань; неприпустимість цензури).

У другому підрозділі “Співвідношення проблем відкритості інформації та обмеження доступу до неї як парадигма інформаційної безпеки” автор доводить, що важливим завданням державної влади є встановлення необхідного балансу між потребою у вільному обміні інформацією і припустимими обмеженнями її поширення в інтересах національної безпеки, іншої суспільної необхідності та захисту життя, здоров’я та гідності громадян. Відтак набуває особливого значення проблема законодавчого регулювання відносин, пов’язаних з реалізацією права громадян на інформацію. Це право є одним із засобів інформаційного забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина. Законодавчу основу його реалізації становлять міжнародні правові норми, традиції і норми національного законодавства.

Аналіз європейських законів про свободу інформації, прийнятих у 70–90-і роки ХХ століття, дає змогу дисертанту відзначити певний алгоритм в їх схемі та змісті: державний апарат – громадянин – посередники. Вони вирішили проблеми відносин держави і громадянина щодо гарантій прозорості державної влади і запровадили відчутні обмеження на свободу доступу до інформації приватного характеру. Ці закони відіграли позитивну роль в організації, впорядкуванні гарантій права людини на одержання інформації з урядових джерел, забезпечили певний ступінь прозорості влади й активізували розв’язання проблем захисту інформації задля інтересів держави і суспільства. Позначивши зобов’язання і зв’язок владних структур і громадянина в межах національного інформаційного простору, закони не врахували розширення інформаційного простору до планетарних масштабів. Можливості розвитку електронної комерції, документообігу в управлінських структурах, забезпечення інновацій в сфері медицини, освіти, інших соціально важливих сферах на основі інформаційних технологій по-новому ставлять питання перед правом і політикою всіх держав світу.

Поряд із загальними правилами у законах, що регулюють відносини у певній сфері суспільного життя, визначені умови і вимоги щодо використання права на інформацію в кожному окремому випадку. Така конкретизація виявляється в уточненні ряду позицій: яку чи про що інформацію громадянин має право одержувати, від кого, у яких документах чи інформаційних системах вона міститься, у яких формах і за яких умов може бути реалізоване право на одержання і використання інформації, якими є права, обов’язки і відповідальність суб’єктів, що надають інформацію на вимогу громадянина та ін.

Дисертант відзначає, що в Україні на законодавчому рівні залишається не визначеним правовий режим інформації з обмеженим доступом (крім державної і банківської таємниці), а саме: службової, військової, комерційної, медичної, адвокатської, попереднього слідства, дорадчої кімнати, страхування, нотаріальних дій, а також деяких видів конфіденційної ін-формації.

Якщо не встановлено правовий режим інформації з обмеженим доступом, то фактично неможливо без збитків для суспільства й держави забезпечити формування й розвиток інформаційних ресурсів, встановити режим доступу до цієї інформації інших держав у процесі міжнародного співробітництва. Спроба встановлення обмежень щодо доступу до певних видів інформації на рівні підзаконних актів суперечить вимогам Європейського Союзу. Отже, робить висновок дисертант, держава має взяти на себе відповідальність за управління інформаційним ресурсом, маючи за мету підтримку процесу розвитку вітчизняного інформаційного ринку. Організований належним чином, цей ресурс стане знаряддям досягнення економічної, технологічної та наукової переваги, що і спостерігається у світі як цілком закономірний зв’язок між обсягами використання, зокрема, науково-технічної інформації, продуктивністю праці народу і конкурентоспроможністю держави.

У висновках підведені підсумки проведеного дослідження, сформульовані практичні рекомендації.

Для забезпечення ефективного використання національного інформаційного ресурсу необхідно насамперед врегулювати низку проблем: 1) законодавчо визначити правовий режим кожного виду інформації, забезпечивши механізми реалізації прав фізичних, юридичних осіб і держави на інформацію, та встановити повноваження і відпові-дальність суб’єктів України за ефективне використання національного інформаційного ресурсу; 2) запровадити економічні меха-нізми формування і використання інформаційного ресурсу за результатами науково-технічної діяльності; 3) здійснити необхідні корективи державної податкової, фінансово-кредитної, інвестиційної політики, системи фінансування державних замовлень на інформацію економічного і соціального характеру; 4) вжити заходів щодо уникнення стихійності у формуванні інформаційного ринку, а політику ціноутворення в інфор-маційній сфері визначити на законодавчому рівні як важливу складову державної цінової політики.

Назріла необхідність створити загальнодержавну систему захисту інформаційного ресурсу з обмеженим доступом та важливої для суспільства і держави відкритої інформації на основі вдосконалення правових засад та оптимізації структури державних органів. Український сегмент мережі Інтернет та корпоративні інформаційні системи слід розвивати лише із застосуванням усього комплексу засобів захисту інформації.

Функціями державного управління інформаційної сферою є: 1) роз-робка й прийняття політичних рішень, нормативних актів щодо правового забезпечення системи управління національним інформаційним ресурсом та вдосконалення механізмів реалізації правових норм; 2) визначення і здійснення повноважень державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо оперативного управління державним інформаційним ресурсом; 3) розробка і реалізація організаційних заходів для координації діяльності відомчих і регіональних структур та недержавного сектора у сфері формування