ДИПЛОМАТИЧНІ ЗНОСИНИ БІЛОРУСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
ТА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ І ГЕТЬМАНАТУ У СВІТЛІ ДОКУМЕНТІВ
(березень - грудень 1918 р.)

Виснажена Першою світовою війною Російська імперія стала територією інтенсифікації національних визвольних рухів, які часто формувалися за підтримкою соціалістичних гуртків. Їх еволюція мала менш-більш подібний хід: від висунення федералістcької ідеї до проголошення незалежності. Використовуючи послаблення Росії та переміщення фронту на схід, незалежність декларували: Литва, Естонія та Латвія. У травні 1918 р. таке рішення прийняли діячі Вірменії та Грузії. Такі ж етапи пройшли також білоруський та український національні рухи. Самостійність Української Народної Республіки Центральна Рада проголосила IV Універсалом 22 січня 1918 р. Виникнення Білоруської Народної Республіки проголошено 9 березня 1918 р., а 25 березня Третьою Установчою Грамотою було декларовано її незалежність.

Згідно демократичних засад самовизначення народів кордони Білоруської Народної Республіки мали обіймати територію розселення та чисельної переваги білоруського народу: частину Мінської губернії, Гродненську (з містами Гродно, Білосток та Берест), Вільнюську з м. Вільнюс, Вітебську, Смоленську, Чернігівську1. Однак, в дійсності у той час інституції БНР могли розвинути діяльність на значно меншій території, визначеній такими осередками: Мінськ, Слуцьк, Вілєйка, Дзісна, Ігумень, Борисів, Полоцьк, Лепель і Дрисса. Решта білоруських земель була розчленована. Німці займали частину земель так звану Обер-осту та східню й середню Білорусь. Совєтська Росія - Вітебськ, Смоленськ та частину мінської губернії. Територія від Могиліва по гирло Березини з містом Старобин була захоплена військами І Польського корпусу ген. Юзефа Довбур-Мусьніцкого, підпорядкованого польській Регентській Раді. Також несприятливою була ситуація БНР на південному кордоні. Силою договору, підписаного 27 січня (9 лютого) 1918 р. поміж Німеччиною, Турцією, Австро-Угорщиною, Болгарією і Українською Народною Республікою, північно-західний кордон УНР мало становити розграничення поміж Австро-Угорщиною й Росією до І світової війни. Далі кордон мав йти по лінії Білгорай, Щебрешин, Красностав, Пугачів, Радзинь, Межиріччя, Сарнаки, Мельник, Високе Литовське, Камянець Литовський, Пружани, Вигановське озеро2. Таким чином до складу України попадала частина південного Підляшшя та все Полісся, разом з басейном річки Прип'ять (берестейський, пінський, річицький, мозирський та гомельський повіти), заселені у значній мірі білоруським населенням.

У берестейських переговорах брала участь делегація Української Народної Республіки, у політичному плані найближча Білоруській Народній Республіці. Діячів БНР і УНР поєднував той самий соціалістичний родовід, схожість політичних принципів та подібна еволюція національного руху - все це виникало з подібної історичної долі та культури. Отже, діячі БНР природньо зверталися в бік України. Розраховували, що за допомогою діячів Центральної Ради УНР вдасться відмінити ставлення Німеччини й більшовицької Росії щодо білоруських національних та державних аспірацій.

Встановлення дипломатичних відносин з УНР сталось, отже, одним з перших кроків білоруських діячів на міжнародній арені. 22 березня 1918 р. до Києва виїхала для цього надзвичайна делегація3. Вона мала офіційно заявити про проголошення Білоруської Народної Республіки, організувати обмін дипломатичних представництв між БНР і УНР. За допомогою українського телеграфного каналу білоруська делегація мала звернутися до "всіх народів" з комюніке про покликання БНР. Білоруси сподівалися налагодити торговельний обмін та отримати фінансову позику, перш за все, також отримати підтримку на міжнародній арені.

Інформації про спроби наладнання дипломатичних зносин між БНР і УНР, а відтак урядом Гетьманату і дипломатичних проектах БНР супроти України, переховуються зараз в архівах трьох держав: Литви, Білорусі (Мінськ) та України (Київ). До Lietuvos Cenrinis Valstybinis Archyvas потрапила після довгих мандрівок частина документів з Архіву Білоруської Народної Республіки, у тому числі документи Надзвичайної делегації Ради БНР для закордонних переговорів. Вони зібрані у фонді № 582, частина натомість була опублікована (С. Шупа, Aрхівы Беларускай Народнай Рэспублікі, Вільня-Нью Ерк-Менск-Прага 1998. Знаходяться там протоколи засідань білоруської сторони, відрядженої до Києва на переговори з представниками УНР. Збереглися також протоколи з діяльності другої надзвичайної делегації, яка восени 1918 р. виїхала до Києва під головуванням Антона Луцкєвіча. Інформація про працю делегації знаходиться також у Національному Архіві Республіки Білорусь (ф. 325). У Центральному державному архіві вищих органів влади i управліня України переховуються протоколи з засідань мішаної комісії (ф. 2592). В ньому знаходяться також мапи України. Серед них вдалося відшукати мапу, на якій працювала українська комісія, котра готувалася до переговорів у справі розмежування.

У склад першої делегації, відрядженої з Мінська до Києва, входили члени Ради БНР Олександр Цьвікевич як голова та Шимон Рак-Міхайловський. Їх консультантами були Іван Красковський, І. Курилович, Язеп Фарботко, Л. Левченко та діячі Білоруської Народної Організації "Зорка" у Києві. Головою останньої був діяч білоруського національного руху І. Красковський, водночас член Народного міністерства внутрішніх справ УНР та її посол у Грузії4.

5 квітня, після майже двотижневого перебування у Києві, білоруська делегація була прийнята на неофіційній зустрічі Михайлом Грушевським, головою Центральної Ради УНР, та Олександром Жуковським, міністром військових справ УНР, і Миколою Любинським, виконуючим обов'язки міністра закордонних справ УНР. Другого дня відбулась зустріч з Михайлом Ткаченком, міністром внутрішніх справ УНР5. Переговори торкалися питань для білоруської делегації найважливішої, тобто визнання Білоруської Народної Республіки. У розмові наголошувалося, зокрема, те, що БНР, як новий сусід на півночі, може виявитися для України багато безпечнішим, аніж совєтська Росія чи Польща. У розмові з міністром військових справ в уряді УНР намагались збагнути ставлення української сторони до питання формування білоруського війська на території України6. Рекрутація мала б проводитись головним чином серед