Вагомою проблемою у білорусько-українських стосунках була присутність в Україні ІІ корпусу Війська Польського. Занепокоєння з боку БНР викликали чутки про рішення вислати польські відділи з України на Білорусь та з'єднати їх з перебуваючими в могилівській губернії відділами І корпусу ген. Ю. Довбур-Мусницького, який від липня 1917 р. фомувався на Білорусі. Відправлення додаткових польських відділів з України на Білорусь вважалося Народним Секретаріатом БНР як зміцнення польської сили на Білорусі та загроза для відроджуваної білоруської державності. Побоювались, що напружена національна і суспільна ситуація на терені східної Білорусі може призвести до небажаних польсько-білоруських сутичок. У такому дусі працювала й більшовицька пропаганда, наголошуючи, що присутність польських відділів - це стремління до приєднання білоруських земель до Польщі, хоча в дійсності правдивим наміром ген. Довбур-Мусьніцкого було якнайскоріше залишення території Білорусі та повернення на польські землі.

Надзвичайна білоруська делегація повідомила міністра закордонних справ УНР, що будь-які заходи для висилки польських військ з України на Білорусь будуть прийняті як акт неприязні з боку України. Телеграми, в яких закликалось до негайного усунення І корпусу з Білорусі були відправлені також до Регентської Ради у Варшаві та канцлера Німеччини9. Ці радіотелеграми радше не викликали великого враження, все ж таки наприкінці травня 1918 р., згідно своїх намірів, німці обеззброїли відділи І корпусу й перебрали його окупаційну зону. Польські відділи в Україні, після поразки під Каневом, також були німцями обеззброєні та інтерновані. Частина з них, яка уникнула захоплення, перетнула Росію шляхом на північ, звідки через Мурманськ переїхала до Франції.

Білоруській делегації було дано можливість вислати в світ депешу, в якій інформовано про проголошення Білоруської Народної Республіки та про міжнародні переговори, які проводила надзвичайна делегація. Однак, в перший візит офіційної білоруської делегації домінувало питання визнання незалежності БНР та намагання визначити білорусько-український кордон. Вважалося, що умовою інування БНР як незалежної держави є визнання її не лише УНР, але й більшовиками. Підтримку з їх боку сподівались здобути в Курську з допомогою українських діячів. У тому місті мали зустрітися делегати більшовицької Росії та УНР для усталення перебігу кордону між своїми державами. Також і білоруси хотіли взяти участь у тих переговорах, але насамперед хотіли визначити українсько-білоруський кордон, щоб супроти більшовиків виступити єдиним фронтом.

Справа перебігу білорусько-українського кордону, як це незабаром виявилося, стала ключовою для цих дипломатичних зносин. Українсько-білоруські стосунки дуже сильно ускладнились з приводу передання німцями Україні басейну річки Прип'ять. Полісся відігравало важливу стратегічну роль з приводу водної та залізничної комунікації. Цей регіон, багнистий та слабо розвинений під сільськогосподарським оглядом, був постачальником деревини та інших лісових товарів. Приналежність цього регіону, а головно його східної частини, стала головним предметом засідань кордонної комісії БНР і УНР, яка працювала від 19 квітня 1918 р.

Під час усіх засідань не вдалося прийняти вихідних точок на сході й заході10. Білоруси запропонували аби точкою розмежування на сході прийняти гирло річки Судость до Десни біля селища Грем'яч. Українці, натомість, за вихідний пункт приймали Мглин, повітове містечко в Чернігівській губернії [приблизно 100 км західніше Брянська - прим. перекл.]. Північні повіти цієї ж губернії зараховували до України. Кордонну лінію креслили так: від Мглина вздовж північного кордону Чернігівської губернії на південний захід до міста Вєтка на річці Сож в Гомельському повіті (кільканадцять км північніше Гомеля - прим. перекл.), до містечка Горваль на Дніпрі у Річицькому повіті (неподалік гирла Березини - прим. перекл.) і Загір'я, до сіл, розташованих у пінічних окраїнах Мозирського повіту: Комаровичі (південіше річки Ореса - прим. перекл.) і Мороч при гирлі Морочі до Случа, а звідти прямою лінією в бік Вигановського озера у Пінському повіті. Далі поза цей пункт українська сторона не хотіла проводити кордону - на її думку, подальшу делімітаційну лінію повинна становити лінія, узгіднена у Берестейському договорі між УНР та Центральними державами. Українці покликувались на міжнародний характер підписаних у Бересті зобов'язань не змінювати перебігу вже усталених кордонів. Таким чином, при Україні залишався басейн Прип'яті та залізниця Пінськ-Гомель. Таке визначення кордону українцями мало на меті включення згаданої залізниці й забезпечення північних кордонів держави у випадку падіння БНР та необхідності межування у цьому районі з Польщею або Росією. Тому-то українська сторона так охоче послуговувалася у цьому випадку географічним і стратегічним критеріями, а не етнографічним, який легко могла підважити білоруська сторона.

Білоруська делегація пропонувала провести кордонну лінію таким способом: від гирла річки Судость до Десни біля Герм'яча, вздовж Десни до столиці губернії Чернігова, далі прямою лінією до села Дерновичі, розташованого у південній частині Річицького повіту (сьогодні неіснуюче село в радіаційній зоні Білорусі, південіше Мозиря, дещо на захід від річки Прип'яті - прим. перекл.), звідти до Злодина, відтак до містечка Столина на Горині у