гарантією підтримки білорусів супроти більшовицької делегації. У згаданому договорі обидві сторони мали зобов'язатись, що усталення перебігу кордону між БНР і УНР відбудеться без участі третьої сторони, тобто совєтської Росії. Ратифікація домовлень завершиться упродовж місяця після укладення миру з Росією. Передбачувалось також отримати гарантії, що уряд УНР підтримає білорусів під час переговорів з більшовиками про визнання незалежності БНР та встановлення білорусько-російського кордону. Однак, ці наміри не були українській стороні вже представлені - зустріч, визначена на 29 квітня 1918 р., не відбулася. Того дня З'їзд хліборобів відібрав Центральній Раді УНР вотум довіри та водночас передав владу Павлу Скоропадському, генералу колишньої російської армії та обрав його гетьманом.
Білоруська делегація вже збиралася до виїзду з Києва, коли несподівано новий український уряд висловив бажання співпраці. Це було підтверджено на зустрічі з новим прем'єр-міністром Федором Лизогубом і міністром закордонних справ Дмитром Дорошенком18. Були прийняті рішення у соціальних та економічних справах: Білоруському комітетові біженців було надано фінансову допомогу, видано згоду на заснування Білоруського перехідного концентраційного пункту у Києві для допомоги повертаючим з Росії біженцям. Новий уряд посприяв також виникненню у Києві Білоруської торговельної палати, про що віддавна клопоталася білоруська сторона. Її керівництво й організування доручено проф. Митрофану Довнар-Запольському, Базаревичу та Бурячкові. Палаті не вдалося, однак, підписати генеральний договір з українським міністерством торгівлі. Дещо пізніше Довнар-Запольський найбільшим досягненням визнав згоду на висилку українського зерна й цукру до Білорусі в замін за товари лісового походження19.
Прийнято також заходи у дипломатичній сфері - уряд Скоропадського призначив консула на Білорусі в особі А. Квасницького. З білоруського боку консулом в Україні було призначено П. Тремповича. 29 червня, після затвердження Народним Секретаріатом БНР, він обійняв цю посаду. У серпні білоруським консулом в Одесі, у світлі матеріалів БНР, став С. Некрашевич. Заперечують цьому українські джерела, вказуючи, що призначення відбулося з порушенням права, без акредитації.
Головним викликом для білоруської делегації в Україні залишалася надалі державна приналежність поліських повітів. Не чекаючи на якісь додаткові рішення, українці почали на території Пінського, Мозирського, Річицького й Гомелського повітів запроваджувати свою адміністрацію, намагаючись інтегрувати спірні території з Україною. Серед жителів Полісся й Гомельщини стиралися різні орієнтації державної приналежності. Надходили листи з проханням приєднатися до Білорусі, до України, деяка частина жителів хотіла федерації з демократичною Росією (не совєтською). Ще інші пропагували більшовицькі ідеї або висловлювалися за проведенням плебісциту20.
Попри декларацію уряду П. Скоропадського про проведення дальших переговорів у справі розмежування, відновлення зустрічей не було. Тому залишатися білоруській делегації у Києві не мало більшого сенсу, тим паче, що у Мінську, після довготривалої внутрішньої кризи, відбувалося якраз формування нового кабінету.
Внаслідок змін у Раді БНР формування нового кабінету доручено Романові Скірмунту. Він наткнувся на низку проблем і лише у липні міг оголосити склад нового уряду, який, однак, не всіма був визнаний. Створилося майже двовладдя, якщо у червні вже був створений коаліційний уряд БНР з Янком Середою на чолі, затверджений 22 липня 1918 р. Цей уряд перебрав повноваження безпосередньо від Народного Секретаріату І складу. Головою Ради БНР став Язеп Льосік.
У таких обставинах Роман Скірмунт виїхав до Києва, щоб там добитися визнання БНР з боку Німеччини й Гетьманату, однак його візит виявився невдалим. Р. Скірмунт, землевласник пов'язаний з білоруським рухом, був мало популярним серед соціалістів. Його пронімецка орієнтація викликала нехіть значної частини громадянства, а діяльність зустрілася з критикою й звинуваченнями про творення "скірмутовщини" на взірець "скоропадщини", тобто гетьманських урядів Павла Скоропадського, які незабаром виявилися в Україні також не дуже популярними21.
Восени на чолі Народного Секретаріату став Антон Луцкєвіч. Секретаріат перейменовано на Раду Народних Міністрів. У вересні А. Луцкєвіч, який виконував також функцію міністра закордонних справ, виїхав на чолі делегації до Києва щоб добитися врешті-решт визнання незалежності Білорусі з боку Гетьманату22. Він передбачував також вручення протестаційних нот Христину Раковському, який надалі резидував у Києві та представникам Австрії, Німеччини й Болгарії.
У перші дні перебування в Києві дійшло до зустрічі членів делегації з заступником міністра закордонних справ Отто Ейхельманом, а потім з Дмитром Дорошенком. Переговори торкалися можливості об'єднання Білорусі з Україною на засаді встановлення спільного митного кордону, спільної закордонної політики та спільної організації війська при збереженні двох територіальних армій23. Була це спроба вироблення спільного фронту проти більшовиків, які згідно з додатковою домовленністю з німцями від 27 серпня 1918 р. готувилися до захоплення східної частини Білорусі. Однак, головним питанням залишалися спірні повіти на сході.
У серпні 1918 р. при активній участі Дмитра Дорошенка наступила ратифікація Берестейського договору, підписаного з Німеччиною, Туреччиною і Болгарією. Згідно з його постановою західне Полісся було включено у межі України. Східна частина цього регіону стала розмінною монетою Гетьманату у переговорах з більшовицькою Росією. За словами Х. Раковського українці погрожували визнанням незалежності Білорусі, якщо більшовики не віддадуть Україні східних поліських повітів24. Делегація Антона Луцкєвіча вимагала віддати їх Білорусі, в крайньому випадку залишення їх в руках більшовиків.
Водночас Д. Дорошенко запевняв про сприяння білоруській справі, давав надію на військову й фінансову допомогу під час творення білоруських збройних сил. Однак, ця обіцянка була висловлювана за певних умов: на підтримку Гетьманатом білоруської державності необхідна була принаймні мовчазна згода Німеччини. Міністр закордонних справ України погодився представити білоруські питання німецькому послу у Києві та німецькому уряду в Берліні, куди