Слід зазначити, що в радянські часи джерелами поновлення дипломатичних кадрів були Московський державний інститут міжнародних відносин МЗС СДСВ (МДІМО) та факультет міжнародних відносин і міжнародного права при Київському державному університеті ім. Т.Шевченка. Але випусники МДІМО здебільшого “осідали” у всесоюзному відомстві, до МЗС УРСР потрапляли буквально одиниці. Що ж до КДУ, то тут факультет існував передусім для підготовки кадрів для країн Азії, Африки і Латинської Америки, українських студентів серед його випусників щороку було лише 20 – 25 осіб, і більшість з них йшли на викладацьку або наукову роботу [32,с.17]. І саме за таких умов розпочалося стрімке розширення дипломатичної служби, покликаної забезпечити потреби зовнішньої політики молодої незалежної держави .

Деякі дослідники виділяють три, так би мовити, кадрові “першоджерела“ поза МЗС УРСР. Перше – це Українське товариство дружби та культурних звязків закордоном. У силу своєї специфіки воно набирало людей із прекрасним знанням іноземних мов і закордонних реалій. З системи товариств дружби прийшли такі дипломати як К.Тимошенко, Г.Чернявський, Р.Троненко, М.Оснач і багато інших [2,с.49].

Другим джерелом, з якого живилася кадрова система були наукові кола, зокрема система Академії наук УРСР. Коли на початку нового століття в українському уряді запровадили інститут держсекретарів, то першими держсекретарями МЗС стали колишні викладачі Київського Національного університету ім. Т.Шевченка Ол.Чалий і Ю.Сергєєв. Прийшли в МЗС і науковці – політологи, економісти, філологи. Серед них – посол у Південній Кореї В.Фуркало, посол в Італії Б.Гуменюк, колишні посли у Великій Британії С.Комісаренко та В.Василенко, перший посол у Солучених Штатах Америки О.Білорус та інші [2,с.49].

Третім і дуже суттєвим джерелом поповнення кадрів для МЗС України була колишня система МЗС СРСР. Після роспаду Радянського Союзу багато дипломатів, які народилися і виросли в Україні дивилися в бік “історичної Батьківщини”, яка раптом стала повноцінною незалежною державою. Так, у системі МЗС України опинилися А.Орел, П.Сардачук, І.Пісковий, А.Пономаренко і багато інших.

Також слід згадати представників депутатського корпусу, які стали першими послами незалежної України за кордоном: Л.Лук’яненка (став послом у Канаді), Р.Лубківського (посол в ЧСФР), В.Крижанівського (посол у Росії), Д.Павличка (посол у Словаччині, а згодом - у Польщі) та інших.

Отже, на перших порах на роботу у дипломатичну службу брали насамперед людей із знаннями іноземних мов та вищою гуманітарною освітою – юристів, економістів тощо, але досвіду практичної роботи їм звичайно бракувало. Нерідко вчитись доводилось на власних помилках.

Додаткові проблеми в кадровій сфері виникали у зв’язку з тим, що в перші роки незалежності дипломатична професія значною мірою втратила свій престиж і привабливість для здібної молоді. На тлі карколомних кар’єр у бізнесі перспектива рік за роком просуватися щаблями державної служби, до того ж за порівняну низьку платню відлякувала багатьох молодих людей. Тому не може бути й сумнівів, що для успішної роботи зовнішньополітичного відомства необхідна була продумана і твердо встановлена система просування співробітників по службових сходинках [2,с.40].

Така система була закріплена в “Положенні про дипломатичну службу України” від 16 липня 1993 року. Зокрема, в пункті 9 цього Положення були чітко визначені “строки перебування дипломатичних працівників у дипломатичних рангах:

аташе, третього секретаря, другого секретаря другого класу, другого секретаря першого класу - два роки;

першого секретаря першого класу, радника другого класу – три роки”.

У Положенні зазначалось, що “Строки перебування в дипломатичних рангах радника першого класу, Надзвичайного і Повноваженого Посланника другого класу, Надзвичайного і Повноваженого Посланника першого класу не встановлюється.

В окремих випадках за значні успіхи в роботі та особливі заслуги дипломатичним працівникам може бути присвоєно черговий ранг до закінчення строків, передбачених цим пунктом (дострокове присвоєння дипломатичного рангу) і без дотримання черговості присвоєння рангів (позачергове присвоєння дипломатичного рангу)” [ 1 ].

Крім цього, в пункті 14 названого Положення було передбачено, що дипломатичні працівники заохочуються за сумлінне виконання службових обов’язків, ініціативу в роботі.

Заходами заохочення дипломатичних працівників є:

оголошення подяки;

видача грошової премії;

нагородження цінним подарунком;

нагорода Почесною грамотою Міністерства закордонних справ України;

За особливі заслуги в роботі дипломатичні працівникам можуть бути представлені до відзначення державними нагородами України [1].

На сьогоднішній день, дещо покращилась ситуація щодо кількості вищих навчальних закладів, які покликані забезпечити потенційними кадрами дипломатичну службу України, серед них Інститут міжнародних відносин Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, Львівський Національний університет імені Івана Франка, Національна юридична акадамія імені Яролава Мудрого, Інститут сходознавства і міжнародних відносин “Харківський колегіум”. Всі ці вищі навчальні заклади, в свою чергу, співпрацюють з багатьма державними, громадськими та освітянськими організаціями світу: університетами, фондами [37,с.22].

Показовими в цьому плані є зв’язки Інституту міжнародних відносин як в рамках угод Київського національного університету імені Тараса Шевченка, так і на основі двосторонніх угод про співробітництво з зарубіжними навчальними закладами і науковими установами.

В рамках міжуніверситетських угод Інститут співпрацює з такими вузами-партнерами як Кільський університет Христіана Альбрехта, Університет Констанц, Лейпцігський університет (Німеччини), Інститут Європейських досліджень, Марист Коледж, Університет штату Флорида (США), Університети Сорбони, Центральна школа Ліону, Університет Поля Сабат’є-Тулуза III