Автори статей наводять цікаві приклади того, як зовнішньополітичні відомства розвинутих країн застосовують різні стратегії традиційної, мереженої, іміджевої та медіадипломатії для реалізації своїх політичних завдання і переконання світової громадськості у правильності своєї стратегії зовнішньої політики [, с. 11]. Так, наприклад, основні акценти японської іміджової дипломатії – активізація національної економії, внесок Японії у вирішення глобальних проблем, підпорядкуванні загальній концепції “нового типу великої держави”, авторитет якої базується на її економічному та технологічному потенціалі [ ]. А зовнішньополітичні відомства Англії проводить спеціальні заходи спрямовані на зміну образу країни за кордоном, пропагуванням модернізації, прогресивності й науково - технологічного розвитку з метою залучення іноземних інвестицій та створення сприятливого іміджу британської промисловості. З іншого боку, поширення інформації про зовнішню політику Франції та про країну в цілому, здійснення активного діалогу з міжнародними агенціями новин, постійна підтримка веб-сайту в мережі Інтернет дає можливість з’ясувати концепцію політичного та економічного розвитку, пріоритети міжнародного співробітництва, визначити позиції країни в процесах європейської інтеграції [ , с. 13]. Натомість зовнішньополітичне відомство ФРН представляючи свої проекти і програми сприяє ефективному обговоренні в суспільстві, визначає позитиви і негативи у сприйнятті політичного курсу як в середині країни, так і за кордоном. Тому всі автори єдині в думці, що в сучасному світі питання іміджу – це альфа і омега зовнішньої політики будь-якої держави, а для України це питання на сьогодні більш ніж актуальне. Оскільки йдеться про завдання державного масштабу і державної ваги. Від нього залежать успіхи України на міжнародній арені, від нього залежить приплив інвестицій в державу [55, с. 3].

Свою цінність для дипломної роботи мали декілька підручників, присвячених власне історії, теорії та практиці дипломатичної та консульської служби, є також новим завданням та методом роботи сучасних дипломатів, новим моделям кадрової політики, комп’ютеризації зовнішньополітичних відомств [14, с. 267]. Це, перш за все, праця фахівця в сфері міжнародних відносин, першого ректора дипломатичної академії України Б.І Гуменюка “Основи дипломатичної та консульської служби” [41] і “Сучасна дипломатична служба” (написана в співпраці з кандидатом політичних наук, співробітником МЗС України О.В. Щербою) [42], а також підручних П.Д. Сардачука і О.П. Кулика “Дипломатичне представництво: організація і форми роботи” [47].

В останньому розділі посібника “Україна в історії міжнародних відносинах” основну увагу сконцентровано на двох проблемах: державотворча робота в галузі міжнародних відносин та основні напрями зовнішньої політики України. Аналізуються такі принципово важливі документ (на час завершення роботи над посібником) як Декларація про державний суверенітет “Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин” тощо. Говорячи про основні напрямки зовнішньої політики України, автори посібника правомірно підкреслюють, що не має сенсу протиставляти відносини з державами СНД відносинам з державами Заходу, що слід врівноважити згадані вектори зовнішньої політики [15; 65].

Також ці питання знайшли висвітлення на сторінках посібника Л. Васильєвої – Чекаленко “Україна в міжнародних відносинах (1944 – 1996рр.)” [...], М. Марущака “Історія дипломатії ХХ ст.” [ ], “Міжнародні відносини і зовнішня політика (1980 – 2000 рік)” за ред. Л. Гайдукова. В останньому – велика увага приділена двостороннім відносинам незалежної України.

Таким чином, опрацьовані нами джерела і публікації дають підстави робити висновок, що досліджувана нами проблема знаходиться лише в стані наукової розробки, а тому є досить перспективною для подальших досліджень. Це стало однією з причин вибору нами цієї проблематики для написання дипломної роботи. Загалом наявні матеріали, збірники документів монографії створюють передумови для широкого вивчення дипломатичної служби суверенної України, а й зовнішньополітичної діяльності нашої держави.

Розділ 2. Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності незалежної України

Справжньою датою народження зовнішньої політики України вважається 16 липня 1990 року – день, коли була прийнята Декларація про державний суверенітет. У Декларації зазначалось, що Україна “як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій”.

Україна “виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах” [3,с.305].

Подальший розвиток подій підтвердив правильність і далекоглядність позицій, записаних у Декларації. Реалізовуючи положення цього документа, 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Отже, згадані принципи зовнішньої політики були визнані основоположними для незалежної держави, що народжувалась [28,с.125].

Період від 16 липня 1990 року по 1 грудня 1991 року (проведення референдуму на підтвердження Акта незалежності України) можна назвати першим етапом формування засад зовнішньої політики суверенної України. Протягом цього періоду керівництво зовнішньою політикою здійснювалося Верховною Радою України. І в цьому був свій сенс. Адже на той час парламент був фактично єдиним органом державної влади, який виступав і діяв від імені усього народу [2, с.291].

Зовнішньополітичні можливості України на цьому етапі були досить обмеженими, оскільки де–юре вона залишалася союзною республікою в складі СРСР. І все ж, навіть у цих непростих умовах вдалося закласти фундамент майбутніх відносин із деякими принципово важливими для нашої держави країнами.

Слід, насамперед, згадати підписання 19 листопада 1990 року договору між Україною (тоді – УРСР) та Росією (тоді – РРФСР), яким сторони визнавали суверенітет одна одної,