Справжнім проривом для української дипломатії в 1990-1991 році став активний розвиток українсько-угорських двосторонніх відносин. 27 вересня 1990 року відбувся офіційний візит Президента Угорської Республіки А.Гьонца в Україну, в ході якого сторони констатували невідривне право народів України й Угорщини визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні.

Показовим прикладом для двосторонніх українсько-угорських відносин на цьому етапі стало підписання восени 1991 року Декларації про принципи співпраці між Україною й Угорщиною щодо забезпечення прав національних меншин [38,с.307].

Восени 1991 року відбулися перші офіційні візити голови Верховної Ради України Л.М.Кравчука до Франції, США і Канади. Метою поїздок було ознайомлення політичних діячів та громадськості цих країн з політичною та економічною ситуацією в республіці, з її перспективами як незалежної держави, з вихідними принципами української зовнішньої політики [43,с. 290].

Однак, західний світ не поспішав з офіційним визнанням нової української держави. Він продовжував міркувати старими стереотипами, що ще існує Радянський Союз і визнавати одну з його колишніх республік не є доцільним актом. На порядок дня тоді стало питання про проведення всенародного референдуму.

1 грудня 1991 року понад 90 % учасників історичного референдуму висловились за підтвердження “Акту про незалежність України“ від 24 серпня 1991 року [45,с.578].

На другий день після референдуму незалежну українську державу визнали Республіка Польща та Канада, 3-5 грудня – Угорщина, Росія, Латвія, Болгарія та Хорватія, а за ними – Естонія,Чехословаччина, Словенія, Грузія та десятки інших країн. До кінця грудня 1991 року заяви про визнання незалежності України зробили уряди 68 держав світу, в тому числі США, ФРН, Великобританії, Швеції, Італії, Японії [ додаток А ].

У ХХ столітті, по суті, немає прикладів багатьох держав, визнання яких світом проходило б так швидко, як це трапилось з Україною. Для порівняння зауважимо, що Українську державу у її різних формах в 1917-1921 рр. визнали 25 держав, в тому числі 19 дали їй у різний час повне та остаточне визнання (де-юри), 4 – не повне (де-фактор), а у двох випадках (Франція і Великобританія) це визнання важко визначити між де-фактор і де-юре [ ,с.173].

5 грудня 1991 року Верховна Рада виступила із зверненням “До парламентів і народів світу“, у якому зазначалось, що “Українська держава буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись загальною Декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала” [7,с.7].

Важливе значення для підвищення авторитету України у світі мало прийняття 10 грудня 1991 року “Закону про дію міжнародних договорів на території України”. В ньому зазначалось, що, “зважаючи на приорітет загально людських цінностей, загальновизначених принципів міжнародного права Україна розглядає укладені й ратифіковані нею міжнародні договори, як невід’ємну частину національного законодавства” [7,с. 17].

Дальший розвиток і конкретизація зовнішньополітичної концепції України були тісно пов’язані з новою ситуацією, що склалася після розпаду і створення 8 грудня 1991 року Співдружності незалежних держав (СНД) – нового геополітичного об’єднання, до якого увійшли одинадцять колишніх республік СРСР (за винятком Грузії і Прибалтійських держав) [46,с.356].

Верховна Рада України 10 грудня 1991 року ухвалила документ “Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із деякими застереженнями. Уньому, зокрема, йшлося про необхідність захисту самобутності національних меншин (ст.3), розроблення відповідно правової бази для безперешкодного контактування громадян країн СНД та передачі інформації (ст.5). В ст.6 зазначалось, що всі країни прагнуть до ліквідації всіх ядерних озброєнь, загального і цілковитого роззброєння під суворим міжнародним контролем, а до цілковитого знищення ядерної зброї підтримуватимуть єдиний контроль над нею, до того ж зобов’язуються проводити узгоджену політику соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей. До ст. 7 Угоди вважалось доцільним додати, що координаційні інститути створюються на паритетній основі, а їх рекомендації приймаються за загальною згодою. До преамбули було рекомендовано вставити слова “Тереторіальної цілісності та недоторканості кордонів” [40,с.65].

Таким чином співробітництво у рамках СНД у всіх сферах діяльності Україною розглядалося і розглядається в загальному контексті власних національних інтересах. При цьому в політичній сфері Україна виходила з того, що вона, як незалежна держава, самостійно формує позицію щодо проведення активної і гнучкої політики в межах СНД. Україна виступала і виступає проти перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади і управління, проти надання йому статусу суб’єкта міжнародного права [20,с.9].

Після 1 грудня 1991 року визнання відбулося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 року Україна стала членом Конференції з безпеки та співпраці в Європі (тепер – Організація з безпеки та співпраці в Європі), а трохи згодом, 10 березня 1992 року, приєдналися до Північноатлантичної Ради із співпраці (з 1998 року – Рада євроатлантичного партнерства) [43,с.293].

18 лютого 1992 року вперше в історії суверенної України в Маріїнському палаці відбулося урочисте вручення вірчих грамот Президенту Республіки послом іноземної держави. Л.Кравчук прийняв їх від Надзвичайного і Повноважного посла Федеративної Респуліки Німеччина в Україні Хеннеке Графа фон Бассевітца. Незабаром вірчі грамоти Президенту України вручили Надзвичайні і Повноважні Посли Австралії Кевен Олівер Фентон Хоуг (9 березня), Угорської Республіки Андраш Палді (13 березня), Італійської Республіки Вітторіо Клаудіо Сурдо (16 березня), Французької Республіки Юг Парне (15 квітня),Турцької Республіки Аджар Гермен (23 квітня), Ісламської Республіки Іран Бехзад Мазахери