- нові комп'ютерні засоби і технології інформатизації суспільства;

- нові речовини і матеріали.

Стратегічна програма розвитку національної економіки, спрямована на пріоритетність інноваційного розвитку, може передбачати: податкові пільги для інноваційних секторів економіки; надання їм субсидій. А враховуючи фінансові проблеми трансформаційної економіки, не слід забувати, що всі зазначені та інші заходи повинні бути стратегічно зорієнтовані. Однак дотепер прямого стимулювання не лише інвестицій в інновації, а й капітальних інвестицій з боку держави практично не було, і саме цей момент є найбільш слабким місцем в інноваційно-інвестиційній політиці держави. У закордонній практиці для стимулювання капітальних інвестицій застосовуються переважно податкові і кредитні важелі регулювання. В Україні в 90-х роках урядом було розроблено декілька спеціальних програм, спрямованих на пожвавлення вугільного та сталеливарного секторів, у той час як машинобудування та електроніка страждали від нестачі інвестицій. Податкові пільги та державні субсидії, що направляються державою в паливно-енергетичний та металургійний комплекси, не сприяють вирівнюванню галузевої структури економіки відповідно до критерію інноваційності. Той факт, що ці галузі не належать державі, а перебувають у приватній власності, не дає змогу державі трансформувати прибутки цих галузей у інвестиції інноваційно спрямованих видів діяльності. В країні склалась ситуація, коли за рахунок посиленого податкового тягаря на певні галузі економіки (харчову і легку промисловість, машинобудування) державні субсидії отримують галузі сировинного напрямку. Крім того, реструктуризації промисловості часто перешкоджає популістська позиція уряду, який, втручаючись у суперечки між акціонерами підприємств, призводив до того, що підприємства виявлялись не в змозі здійснювати програми модернізації та технологічного оновлення [24].

Відсутність чіткої інноваційної стратегії розвитку, а також збереження в програмах пріоритетного розвитку галузей третього та четвертого технологічних укладів зумовлена тим, що Україна і сьогодні потребує забезпечення інноваціями базових галузей, тоді коли світ переходить до поглиблення розвитку інноваційно спрямованих. Проблема також полягає й у тому, що, забезпечуючи динамічний розвиток інноваційних галузей, країна змушена паралельно впроваджувати інновації і в базові виробництва, а без чіткої стратегії інноваційно-інвестиційної діяльності цю проблему не вирішити.

Крім того, в Україні присутні чинники, які об'єктивно гальмують процеси активізації інноваційно-інвестиційної діяльності. В першу чергу до них належить той факт, що стратегія переходу до приватної власності досить часто не передбачала як основний критерій - збереження та формування інноваційно активних підприємств. У процесі приватизації держава повинна була надавати пріоритет тим потенційним власникам, які після придбання підприємства могли б забезпечити його динамічний інноваційний розвиток. Проте в цих умовах інвестор уникає виконання інвестиційних зобов'язань. Крім того, створений приватний сектор досі не має уявлення про природу інновацій, яких він потребує. Після приватизації власник мав вирішувати питання налагодження виробництва, реструктуризації, відновлення виробничого потенціалу, в той час як власне періоду приватизації мало передувати початкове накопичення капіталу. Однак в Україні період накопичення капіталу співпав з періодом активної приватизації, а відтак, серед українських інвесторів початку дев'яностих років не було осіб, які здатні були б сплатити реальну вартість за об'єкти, що пропонувались для приватизації. Тому досить часто в Україні мали місце випадки використання приватизаційних схем, за якими підприємства штучно доводились до банкрутства тільки для того, щоб майбутній власник міг за безцінь придбати те чи інше підприємство. Під час цього процесу підприємства дійсно значною мірою втрачали свій потенціал та ринки збуту. В такому стані підприємства потрапляли до інвестора вже за значно нижчою ціною. Заощадивши кошти в процесі приватизації, можливо, інвестор починав активно інвестувати кошти після її завершення? Динаміка капітальних вкладень в Україні (в 2002 році інвестиції в основний капітал склали 33% від рівня 1990 р. [20]) свідчить, що власник або не хоче інвестувати у виробничі потужності взагалі, в тому числі на принципово новій технологічній основі, або не може. Ще більшою проблемою в Україні є фінансування НДДКР.

Рис. 1. Схема форм державної підтримки суб'єктів народного господарства

Фінансування НДДКР характеризує інноваційність національної економіки. Обсяги фінансування НДДКР оцінюються на основі їх питомої ваги в загальній сумі ВВП. Однак його обсяг в Україні не відповідає потенціалу, масштабам країни, а, відтак, сума, що направляється на НДДКР, не досягнула, зокрема, наприклад, в 2000 році навіть 400 млн дол. США (в тому числі за рахунок держбюджету - 120 млн дол. США). З розрахунку на одного працівника наукових організацій загальні витрати складають 2100 дол. США [16, 20].

Оцінюючи фінансовий потенціал держави щодо забезпечення розвитку економіки та впровадження інновацій у виробництво, слід констатувати: в Україні існує протиріччя між можливостями та необхідністю здійснення інновацій як на рівні окремих підприємств, так і держави.

Питома вага витрат на фундаментальні дослідження і сприяння НТП в загальній сумі видатків Зведеного бюджету України, за даними 2000-2001 років, не перевищувала 2%, а в структурі ВВП менше 1% [21]. І це тоді, коли в розвинутих країнах світу цей показник перевищує 2% [1, С.13], а стратегічною метою, наприклад, країн ЄС є доведення цього показника до 3% ВВП в 2010 році [14, с.28].

Як джерело фінансування Державного бюджету України (в тому числі фінансування дефіциту) використовуються надходження від приватизації державного майна. Питома вага цих находжень з урахуванням усіх доходів складає дещо більше 4%. У зв'язку з проголошенням в Україні курсу на розвиток інноваційної економіки передбачалось не менше 25% коштів, отриманих від приватизації державного майна направляти на інноваційне інвестування казенних підприємств, у яких частка державної власності сягає 50% [12], однак реально ці кошти