не йдуть за цільовим призначенням, а покривають дефіцит бюджету. Отже, найбільшою стратегічною помилкою держави можна вважати те, що кошти, отримані від приватизації, спрямовувались не на фінансування розвитку інноваційних проектів або формування конкурентоспроможних виробництв, а використовувались для покриття дефіциту державного бюджету, тобто фактично "проїдались" соціальною сферою. Необхідно також враховувати, що реально потенціал цих надходжень фактично вже вичерпано, оскільки станом на початок лютого 2004 року залишилося всього 294 товариства, у статутних фондах яких державна частка перевищує 50%, до того ж 95 уже перебували на стадії банкрутства [7]. Отже, приватизація промислових підприємств завершується. Враховуючи той факт, що майна у власності держави залишається все менше, а ефективно зростаючих інноваційних напрямів розвитку економіки не створено, виникає логічне запитання: після продажу і "проїдання" власності промислових підприємств держава планує таким же чином приватизувати та "проїсти" землю, а що будемо "проїдати" далі?
Зміна форми власності призвела до того, що держава не має того обсягу фінансових ресурсів, за допомогою якого могла б реалізовувати інноваційні цілі.
Розробка та затвердження соціально спрямованого Державного бюджету України 2005 року також не сприяло швидкому та цілеспрямованому переходу до інноваційної моделі. Істотне збільшення цілої низки соціальних виплат, за умови утримання інфляції, дійсно сприятиме розширенню споживання та розвитку внутрішнього ринку. Однак загальновідомо, що в умовах зростання доходів перш за все відбувається покращання структури споживання, а тільки пізніше збільшуються накопичення, які можуть створити умови для розвитку банківської системи та формування фондового ринку. Факт позитивного, оздоровчого впливу на економіку від збільшення споживання не має заперечень, проте рядовий споживач не потребує інноваційної продукції. Тобто на збільшення доходів зреагує ринок продовольчих та споживчих товарів (харчова промисловість, легка та деревообробна промисловість), які не є виразниками рівня інноваційності економіки. Крім того, саме ці галузі переживали найбільше піднесення в розвитку протягом останніх років. Без цілеспрямованого формування інноваційних орієнтирів в господарському комплексі та без їх державної підтримки очікувати дії мультиплікатора інвестиції, коли він досягне інноваційних галузей, можна досить довго.
Важливою складовою реалізації державної політики, спрямованої на інвестування, є використання механізму створення вільних економічних зон. Враховуючи необхідність інноваційного спрямування економіки України, це повинні бути технопарки інтелектуального типу. Негативний вплив, на нашу думку, мало також те, що згідно із Законом України про Державний бюджет України в 2004 році було запроваджено мораторій на створення нових і розширення діючих спеціальних (вільних) економічних зон та встановлення спеціальних режимів інвестиційної діяльності на нових територіях, а також створення нових технологічних парків.
Державний бюджет України 2005 року взагалі скасував дії вільних економічних зон та територій із спеціальним режимом. Це свідчить про те, що держава обирає стратегію поступового переходу до інноваційної моделі розвитку, очікування дії мультиплікатора. Тобто інноваційний сектор "кидається" на виживання, на очікування природного саморозвитку. На нашу думку, цього допускати не можна, оскільки часу у нас немає. Якби Україна мала інноваційно-інвестиційну систему, здатну до саморозвитку, то період кризового виживання вона могла б подолати.
Звернемося до досвіду розвинутих країн та країн, що розвиваються. Основною умовою ефективного функціонування підприємства в країнах з розвинутою ринковою економікою є конкурентоспроможність і прибутковість продукції на світовому ринку. Цього можна досягнути, не лише забезпечуючи виробництво технологічно сучасної продукції, а, в умовах сьогоденної динаміки НТП, працюючи на випередження. Самостійно підприємствам це завдання не вирішити. А тому в розвинених країнах використовуються різні форми державної підтримки не лише стимулювання експорту та виробництва продукції, а й обміну технологіями. Так, в США створені і діють спеціальні комісії із проблем міжнародної конкурентоспроможності промисловості, національної економіки. За результатами позиціонування продукції виробництва США відбувається встановлення параметрів її невідповідності критеріям інноваційності та технологічності світового ринку. У Великобританії взагалі обмін нововведеннями між національними і закордонними фірмами регулює держава [4].
У той же час з боку держави посилюється контроль над експортом передових технологій, їх передачею (трансфертом). Вводячи обмеження на імпорт товарів, законодавство розвинутих країн передбачає пільги на придбання передових технологій для їх впровадження у виробництво.
Поширенню ризикованих нововведень сприяє протекціоністський захист від іноземних конкурентів. Уряд США практикує широке субсидіювання промисловості.
Оскільки виникла складність забезпечення та фінансування науково-дослідних робіт власними силами, промислові корпорації почали розвивати науково-технічну кооперацію шляхом утворення "клубів". Цей процес активно стимулюється державою, оскільки науково-технічна кооперація виступає фактором конкурентоспроможності промислової продукції і скорочує терміни комерціалізації результатів НДДКР в 2-3 рази [4].
Враховуючи важливість проблеми забезпечення інноваційного розвитку, країни ЄС починають піднімати питання про необхідність координації зусиль окремих членів у рамках загальної інноваційної стратегії, державної інноваційної політики [23].
Ще один дуже показовий приклад важливості ролі держави у забезпеченні розвитку інноваційних напрямів розвитку господарства - це формування галузі інформаційних технологій в Індії [18]. В Індії була створена спеціальна урядова програма розвитку технопарків, яка передбачала створення сприятливих інфраструктурних умов для експорту інформаційних технологій (ІТ). Ще одним важливим кроком уряду стало створення спеціальної профільної комісії з питань розвитку ІТ-сфери - так звана National Task Force on IT and Software Development. До неї увійшли державні чиновники, вчені і виробники. У 1998 році була розроблена державна програма Індії "Стратегія розвитку галузі інформаційних технологій". Стратегічна мета в межах даної стратегії передбачає до 2008 року перевищити рівень США за продуктивністю на затрачений капітал.
Основою майбутніх інноваційних розробок є сьогоднішній рівень підтримки державою сфери науки.
Діюча сьогодні в Україні система державного управління не сприяє науковій розробці практично спрямованих і необхідних