Внутрішньопартійні розколи відбувалися і серед партій лівого спрямування. В складі ВР розформувалася фракція ПСПУ та Сел. ПУ, розкололася СПУ. З її частини було утворено Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість” на чолі з І.Чижом.

Проте, партійне будівництво поки що залишається на етапі мультипартійності і крайньої поляризованості, не оформлена легітимно “партія влади”, яка б стала гарантом процесу стабілізації українського суспільства. Лише в 2002 році при формуванні чергового керівництва Верховної Ради нового скликання, та формування нового Кабінету Міністрів вдається створити так звану “парламентську більшість”, до складу якої увійшли представники центристів, та деяких правих партій. Поступово відбувається перехід до більш стабільної системи класичної багатопартійності, де існують потужні масові політичні партії і поляризований плюралізм думок.

В політичному спектрі сучасної України представлені: ліберали, радикали, консерватори, реформатори і помірковані. Розглянемо їх детальніше:

І) праві націонал-радикальні партії (Українська національна асамблея, Державна самостійність України, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів). Серед головних ідей:

ідея інтегрального націоналізму (створення української державності навіть шляхом відходу від демократичних засад),

економічні інтереси чітко не сформовані, їх спектр від приватизації до державного контролю.

ІІ) правоцентристи, які висувають ідеї націонал-демократії (НРУ, Партія “Реформи і порядок”, Демократична партія України, Українська радикальна партія, Партія зелених України, ВО “Батьківщина”, Народна партія України та інші). Їх основні засади:

унітарна централізована держава з ринковою економікою і з інтеграцією в Європу,

ідея неоконсерватизму з національною ознакою,

захист української культури та підтримка християнської ідеології,

в зовнішній політиці визначальним є інтеграція в Європейський союз і вихід з СНД,

в економічних питаннях пріоритетним є приватновласницькі основи, підтримка структур малого та середнього бізнесу.

ІІІ) центристські партії ліберальної демократії (партія “Яблоко”, народно-демократична партія України, Аграрна партія України, Ліберальна партія України та ін.).

Серед головних ідеологічних основ є побудова громадянського суспільства з орієнтацією на інтереси людини і подальшим розвитком інтеграційного процесу з європейськими країнами, обмеження державної влади та її втручання в соціально-економічне життя суспільства.

IV) лівоцентристи соціал-демократичного спрямування (СДПУ(о), Слов’янська партія, Партія регіонів, Соціал-демократичний союз, “Трудова Україна” тощо).

Основні ідеологічні основи: демократичне громадянське суспільство з гуманістичними цінностями та соціальною справедливістю.

V) лівого спрямування партії з ідеями соціалізму та комунізму (КПУ, СПУ, ПСПУ, Вол “Справедливість”, СелПУ, КПРС, та інші). Їх ідеологічними основами є:

у державному будівництві є побудова унітарної радянської держави з широким місцевим самоврядуванням,

в економічному питанні основним є суспільна, колективна власність, державний сектор економіки та ринкові відносини як цивілізоване соціально-справедливе співіснування.

Основними питаннями уваги опозиційних сил стає антикорупційна тема, недостатнього рівня соціальна політика держави та загальнонаціональні інтереси України.

Таким чином, процес становлення багатопартійної системи в Україні та структуризація суспільства розпочалися на рубежі 1989-1990 років і перманентно продовжуються. Країна пройшла шлях від нестабільної дрібнопартійності до формування більш стабільної багатопартійної системи з елементами поляризованого плюралізму. Не визначеними законодавчо залишається статус опозиційного руху та структура домінантних партій, остаточно не оформилася і не легітимізувалася “партія влади”, як політичний центр.

2. Соціальна політика держави має бути спрямована на життєві інтереси усіх верств населення. Після здобуття Україною незалежності соціально-економічна ситуація в державі загострилася. 3 січня 1992р. Україна пережила інфляцію та гіперінфляцію, коли ціни на товари та послуги зросли більш як у 50 разів. Менше 20% промисловості України мала завершений цикл виробництва. Основна частина продукції складалася з напівфабрикатів і комплектуючих виробів, що використовувалися у виробничому процесі в інших республіках в період СРСР. Тому розрив економічних і технологічних зв’язків із Росією та іншими республіками при збереженні залежної структури виробництва боляче вдарив по молодій Українській державі. А науково-технічна і технологічна відсталість в ряді галузей української індустрії, низька конкурентноздатність її продукції не дали змоги швидкого інтегруватись у міжнародний поділ праці. До того ж європейська політико-економічна спільнота не дуже спішили розкрити свої обійми для потенційно сильного майбутнього конкурента. Як наслідок, у грудні 1993р. інфляція перевищила 90%, а національний дохід у першому кварталі 1994р. скоротився проти відповідального періоду 1993р. на 36%, обсяг виробництва – на 38%. Економіка України опинилася в стані руйнації. Це породило масове безробіття і зубожіння більшості народу України. За даними українських соціологів на середину 90-х років відбулося майнове розшарування громадян. Група багатих складала від 3 до 6%, група середньо заможніх – близько 13%, група бідних – за різними даними від 70,8% до 86,5%. Для порівняння відзначимо, що майнове розшарування в США виглядає так: багаті – 3%, забезпечені – 17%, середні – 60%, бідні 20%. За даними статистичного бюро Європейської комісії індекс купівельної спроможності населення України у 2001 був одним з найнижчих у Європі і становив 17% від Європейської норми.

А якщо врахувати об’єктивні оцінки самого населення, то до категорії бідних в Україні можна віднести 70% громадян. Заборгованість із заробітної плати на 1 січня 2003р. становила 2 млрд. 323 млн. грн., а кількість працівників, яким вчасно не виплатили заробітної плати – 2 млн. 155 тис. Це є дестабілізуючим