Це свідчить, що політичні мотиви соціального життя для громадян не такі важливі, як охорона здоров’я, сімейне благополуччя, матеріальні статки, особиста безпека. Аналіз звернень, одержаних Уповноваженим з прав людини Б. Байкадамовим 2004 року, показує, що громадяни звертаються до омбудсмена переважно з питань захисту їх соціально-економічних прав. За словами Б. Байкадамова, в його діяльності найскладнішою виявилася проблема подолати уявлення людей, що він не адвокат з питань захисту майнових інтересів, а стоїть на сторожі прав людини [2].

Незатребуваність громадянських і політичних прав і свобод пояснюється також низьким рівнем довіри населення до органів влади, зневірою у можливість реального захисту їх прав (основними порушниками прав людини є органи влади різних рівнів – такої думки дотримується 89 % респондентів). Подвійність сприйняття прав людини суспільством, ігнорування цих прав органами державної влади поряд з економічною нестабільністю, низькою правовою і політичною культурою людей помітно вплинули в 1990-і роки на сприйняття змісту концепції прав людини та на її реалізацію.

Реальна небезпека полягає в тому, що ідеї соціальної справедливості, котрі сприймаються як найвища цінність, можуть обернутися ідеологією тотального заперечення свободи. Як свідчать опитування, значна частина населення готова до можливих обмежень прав і свобод „в обмін” на підвищення рівня життя та „наведення порядку”.

Світова практика переконує, що неприпустима як абсолютизація свобод та інтересів окремої людини, так абсолютизація інтересів суспільних. Масова політична свідомість має поєднувати індивідуальні й громадські інтереси, що дозволяє віднайти їх оптимальний баланс, створити сприятливі умови для соціальної практики. Якщо на Заході йшли від громадянських і політичних прав до соціальних в міру визрівання економічних, правових та інших передумов і принцип конституціоналізму доповнювався принципом соціальності, то для казахстанського суспільства (як і для інших пострадянських суспільств) пріоритетною в 1990-і роки була реалізація соціально-економічних прав, хоча й усвідомлювалася необхідність політичних прав і свобод. У перспективі інституціоналізація громадянських і політичних прав і свобод підвищуватиметься із зростанням добробуту людей. Найбільш продуктивним, на нашу думку, буде одночасний розвиток громадсько-політичних і соціально-економічних прав людини.

З поліпшенням загальних макро- і мікроекономічних показників ситуація, хоча й повільно, змінюється. Якщо порушення соціально-економічних прав громадян у 1990-і роки були масовими, то в нинішньому десятилітті вони перестали носити такий характер, ці питання все частіше вирішуються в судах. Гуманізації карної політики сприяли поетапна передача кримінально-виконавчої системи до компетенції міністерства юстиції, декриміналізація карного законодавства, „демілітаризація” правоохоронних органів. Указ Президента Н. Назарбаєва про запровадження мораторію на смертну кару (2003 р.) став політично важливим кроком у справі гуманізації всієї системи суспільних відносин. Однак у суспільстві, як показали соціологічні опитування, не склалося єдиної думки щодо смертної кари (понад 60 % опитаних висловилися проти її скасування). Причому, цієї думки дотримуються і представники політичної еліти, і керівники правоохоронних органів, і судді.

За роки державної незалежності громадяни Казахстану стали вимогливішими до дотримання своїх прав. Помітні з 2000 року соціально-економічні зрушення потребували інституціональних заходів у політико-правовій сфері. Вимоги громадян щодо дотримання їх основних прав можуть бути почуті владою у випадку, коли вони підтримуватимуться громадськими рухами, публічними діячами тощо. Принципи прав людини мають одержати підтримку з боку всіх інститутів громадянського суспільства й посісти важливе місце в публічній суспільній сфері. Громадянин повинен мати право захищати свої права, що передбачає участь громадян в суспільному житті в якості політичного суб’єкта, у тому числі й через членство в політичних партіях. Однак громадяни і досі мало вірять у реальні можливості свого впливу на політичні події через членство в тому чи іншому політичному об’єднанні.

Аналіз програм більшості політичних партій у контексті проблеми, що розглядається, показує, що, залежно від світоглядних уявлень, соціальної і політичної орієнтації, зв’язків з різними соціальними групами, існують різні підходи як до розуміння обсягу та змісту прав і свобод людини, так і до вироблення механізмів їх реалізації. Так, у програмах партій комуністичної і соціалістичної орієнтації, що базуються на гаслах рівності та соціальної справедливості, пріоритет віддається забезпеченню соціально-економічних прав людини. Хоча в останні роки комуністи стали приділяти більше уваги й розширенню політичних прав і свобод. Програмні документи політичних партій і громадсько-політичних рухів ліберально-демократичної спрямованості (наприклад, „Ак жол”) в цілому орієнтуються на максимальну емансипацію людини, громадський контроль над державними інститутами. Програмові положення партій і об’єднань центристського спрямування (наприклад, „Асар”) характеризуються взаємопроникненням принципів західної демократії, ринкової економіки і соціальної справедливості. Більшість політичних партій, визнаючи важливість інституту прав і свобод людини, вкладають у нього переважно соціально-економічний зміст і розглядають його в межах вдосконалення соціальної політики держави. Така позиція віддзеркалюється й у практичній діяльності партій. У 2002 - 2005 роках чітко виявилася тенденція ініціювання політичними партіями та інститутами громадянського суспільства внесення поправок до законів або й власних законопроектів, прийняття яких може істотно вплинути на ситуацію з дотриманням прав і свобод людини, а також на функціонування органів державної влади, їх взаємовідносини з суспільством та індивідом.

Важливим суспільним інститутом утвердження прав людини є некомерційні організації. До 2003 року в Казахстані із загальної їх кількості (4,5 тисячі) власне правозахисні становили лише 7,6 % [3]. Аналіз їх практичної діяльності, взаємовідносин з органами влади свідчить, що останні схильні до співробітництва переважно з організаціями соціального та екологічного спрямування, оскільки їх діяльність доповнює роботу соціальних