Оскільки кожній політичній спільноті властиві певні історичні, інституційні, економічні та соціальні особливості, що виходять за межі тимчасових турбот політичної системи, то мистецтво вироблення політичних рішень частково зводиться до уміння визначати ці особливості і, в разі потреби, перевизначати. Іноді такі особливості здаються очевидними кожному: в Німеччині до возз’єднання — це „німецьке питання”, в нинішній Канаді – „квебекське питання”. В інших випадках значні проблеми лише слабо відчуваються. Однак хоч би якими невиразними вони були, їхнім глибинним тиском упродовж тривалого часу нехтувати не можна. В цьому розумінні жоден уряд не є повністю вільним у встановленні порядку денного. Він мусить знати відповіді на ширші питання, навіть якщо їх протягом певного часу можна не вважати пріоритетними.

Розглянемо групу інституційних процесів, що впливають на встановлення послідовності дій уряду. Так, Л. Пал зазначає, що „функціонування уряду демократичного суспільства позначене повторенням подій, над якими він часто не має контролю” [1, с. 183]. Найважливіша повторювана подія – вибори. Вона справляє тиск на уряди, яким не до вподоби нагінка: неприємні і складні завдання розглядаються на початку урядового правління, а популярні та легкі – наприкінці. Друга повторювана подія – необхідність прийняття проекту бюджету. Процес фінансового планування тягне за собою велику частку урядового порядку денного. Третя – відкриття нової парламентської сесії або її відновлення після парламентських канікул. Четверта – доповіді, подані урядовими агентствами, можуть мати вплив і змістити увагу уряду.

Наведені приклади стосуються урядових інституційних подій. Але ж уряд в демократичних суспільствах утворюється на основі правлячої політичної партії, функціонуванню якої притаманні власні політичні події. Так, огляди партійного керівництва та політичні конференції допомагають формулювати урядовий порядок денний та його офіційну платформу.

Наступною групою подій, що обумовлюють урядовий порядок денний, виступають непередбачувані події, для позначення яких суспільствознавці часто використовують термін „екзогенний”. Треба визнати, що в політичному процесі непередбачуваність – це норма. Уряди та опозиція з усіх сил прагнуть контролювати порядок денний, але роблять це з обмеженим успіхом. Завжди існує загроза того, що раптом щось зруйнує стратегію, викличе надмірну реакцію і вижене політичний порядок денний зі сцени в момент наближення кризи. Так, для опозиційних партій „контроль за порядком денним означає започаткування та заохочення подій, які приведуть до відставки уряду. З урядової точки зору, порядок денний зазнає краху, коли увага громадськості (виміряна за кількістю часу та місця, яке відводять питанню засоби масової інформації) привернута до непередбачуваних і складних подій. З аналітичної точки зору, спрямованої на виявлення певних закономірностей у процесі встановлення порядку денного, залучення непередбачуваних подій може здаватися марним. Та, з точки зору теоретиків політики і політиків, батіг непередбачуваного, випадкового та екзогенного – це постійна загроза управлінню порядком денним.

Дж. Кінгдон пропонує модель, яка враховує і закономірності, і випадковості в процесі встановлення порядку денного [2]. Так, він, вказуючи на марність визначення єдиного джерела політичних рішень, зазначає: „Кожна усталена сфера політики, якщо її ретельно проаналізувати, скидається скорше на звивистий потік ідей, аргументів і пропозицій, аніж на точно градуйоване еволюційне дерево” [2, c. 17]. Розв’язок Дж. Кінгдона зводиться до використання модифікованої „моделі відра для сміття”. Згідно з нею, політичний процес складається з трьох окремих потоків:

· потік проблем;

· потік розв’язків, які плавають серед політичних спільнот у тому, що Дж. Кінгдон метафорично називає „первісним бульйоном”;

· політичний потік.

Коли потоки „зустрічаються”, то спільно відчиняють „політичне вікно”, яке потім може використати політичний організатор [2, с. 20 – 21]. Треба відзначити, що кожній політичній сфері притаманні свої потоки. Вони можуть частково перекриватися або координуватися, але проблеми і розв’язки в кожній політичній сфері різні. Наприклад, дискусії про транспортні проблеми та їхнє розв’язання не мають нічого спільного з питаннями догляду за дітьми або національної оборони.

Політичні проблеми супроводжуються активним процесом визнання та визначення. Дж. Кінгдон обмежується обговоренням проблем визнання і стверджує, що вони визнаються за допомогою трьох механізмів. Перший – зміна загальноприйнятих показників. Наприклад, різке зростання або спад відсотка безробітних, кількість банкрутств тощо. Другий механізм – „фокусувальна подія”, що належить до вищезгаданої категорії „непередбачуваних подій”, які привертають до себе увагу, а іноді приводять до дії. Непередбачувана подія – єдиний важіль, що відчиняє „політичне вікно”. Наприклад, висадка сікхів і тамілів на східному березі Канади у 1984 – 1985 роках привернула загальну увагу громадян до процесу визначення статусу біженця в Канаді, внаслідок чого було утворено бар’єри для неконтрольованої імміграції. Третій механізм, на який вказує Дж. Кінгдон, це нормальний зворотний зв’язок із здійсненням програм. Він належить до категорії методів оцінювання.

Американська дослідниця Д. Стоун впевнена, що люди знають розв’язок задовго до того, як проблему визнано і чітко визначено громадськістю. Зацікавлені та захисні групи об’єднуються навколо певних справ або завдань, пропонують розв’язки та політичні пропозиції, а вже потім витрачають чимало часу на переконування влади в тому, що, по-перше, проблема існує, по-друге, вона має властивості, які їй приписує група, і, по-третє, найкращий розв’язок – це розв’язок, запропонований групою [3, c. 129].

Треба завважити, що в багатьох випадках інформаційний продукт, котрий пропонується як „розв’язок”, іноді має спільні риси із зобов’язанням або метою. Якщо відчиняється політичне вікно, то ситуація визначається відповідно до розв’язку. Дж. Кінгдон наводить як приклад лобіювання громадського транспорту. Воно