Останній потік – політичний. Він охоплює деякі структурні тиски та інституційні джерела зміни порядку денного, що обговорювалися раніше. Дж. Кінгдон згадує про „національний настрій” як про одну змінну величину, хоч і слабку, але важливу. Інші складові політичного потоку – це вибори, що вводять у гру новий уряд, призначення комісій та комітетів з окремих питань, чиї доповіді вчасно привертають увагу до проблеми, тиск зацікавлених груп і тактика лобіювання.

Ця модель встановлення порядку денного постулює, що згадані три потоки рухаються у „відрі для сміття” більш чи менш незалежно і змішуються безладно непередбачуваним способом. Однак, коли три потоки зливаються, то створюються можливості, або вікна, якими можуть скористатися політичні організатори. Ними можуть бути керівники зацікавлених груп, університетські професори, журналісти, громадяни чи політики, готові дати хід своїм улюбленим пропозиціям, як тільки побачать для цього зручну нагоду. Таку нагоду можна передбачити (як у випадку інституційних змін, про що згадувалося раніше) або ні (як тоді, коли фокусувальна подія виводить проблему на передній план). Важливо мати на увазі, що вибір часу – це все, і політичні організатори повинні готуватися до „слушного моменту”.

На нашу думку, схема Дж. Кінгдона корисна і важлива, оскільки порушує два важливі питання: як проблеми з’являються в політичному порядку денному і як вони з нього випадають. На перше запитання вчений дає три відповіді. У першій він посилається на макроструктурний рівень сил, що чинять тиск на уряд у зв’язку з конкретною проблемою або їх сукупністю. І важливо бути уважним до того, як ми концептуалізуємо цей процес. Великі сили не визначають проблеми, а лише створюють тиск, що започатковує процес встановлення порядку денного за певної сукупності обставин.

Друга відповідь – проста інерція. Політику і програму надзвичайно важко скасувати, бо фінансові зобов’язання та інші ресурси забезпечують посаду і вагу. Причина того, чому проблема випадає з порядку денного, часто є дзеркальним відображенням того, чому вона залишається в ньому. Проблема може зачахнути як стимул для дискусії через те, що сили, котрі її підтримували, більше не діють.

На нашу думку, слід дещо розширити типологію причин, що зумовлюють політичні зміни в країні: природні зміни у складі електорату, зміна партійних ідентифікацій, відхилення, пов’язані з поточними подіями та девіантна поведінка певних суспільних груп.

Політичне змагання з кожного питання відбувається у різних формах. З одного боку, це боротьба між групами за залучення уваги до певних проблем, а з іншого — це може бути внутрішньогрупова боротьба щодо визначення специфічних шляхів вирішення однієї й тієї ж проблеми. Для того, аби зрозуміти механізм включення проблеми до порядку денного політичної влади, слід враховувати певний набір характеристик, пов’язаних із суб’єктами, що беруть участь в даному процесі, інституційною специфікою політичної влади, правилами та процедурами, що регламентують порядок включення питань до порядку денного.

Отже, передумови встановлення урядового порядку денного в кожній демократичній державі мають специфічну структуру. Водночас, за всієї розмаїтості способів політичного управління, дослідники виокремлюють низку типових чинників розробки політичного рішення (структурні тиски, інституційні процеси, непередбачувані події, які, в свою чергу, мають власні внутрішні складові).

Існує багато проблем, до яких уряд може проявити увагу. Але фактично тільки їх частина може бути присутня на політичній арені в певний час. В кожному складному суспільстві порядок денний не може контролюватися однією політичною групою – він є продуктом дискусії конкурентів.

На наш погляд, така дослідницька схема актуальна і для транзитивних суспільств, яким є, зокрема, Україна. Водночас необхідно враховувати, що в країнах такого типу процес структуризації економічного укладу ще триває. Ця політико-економічна тенденція знаходить закономірне відображення і в інституційній підсистемі політичної системи.

Література:

1. Л. А. Пал. Аналіз державної політики. – К.: Основи, 1999.

2. John W. Kingdon, Agedas, Alternatives and Public Policies. – Boston.: Little Brown and Co., 1984.

3. Д. Стоун. Парадокс політики: мистецтво ухвалення політичних рішень.—К.: Альтернативи, 2000.

4. www.politik.org.ua