2004 року Україна підписала документи, котрі фактично започаткували процес формування ЄЕП. Головна мета, якої добивалося політичне керівництво України, – це створення зони вільної торгівлі в ЄЕП. Наскільки послідовним у захисті цієї ідеї буде новообраний Президент В. Ющенко, покаже час. Хотілося б сподіватися, що все позитивне, з точки зору вигоди для національних інтересів, у цьому процесі нове керівництво збереже.

Є всі підстави стверджувати, що пріоритетними на наступне десятиріччя в стратегічному партнерстві з Росією в економічній сфері є такі напрямки:

· співробітництво в енергетичній галузі;

· науково-технічне та інноваційне співробітництво;

· розвиток транспортної мережі України в інтересах обох держав;

· інвестиційне співробітництво;

· розвиток військово-технічного співробітництва;

· розвиток фондових ринків та процесів взаємного інвестування;

· взаємне розширення ринку трудових ресурсів;

· спільний розвиток регіонів, що становлять інтерес для обох країн;

· співробітництво в протидії тінізації економіки та нелегальній міграції.

Зовнішньоекономічна стратегія нашої країни передбачає ефективне використання взаємозв’язків України з розвиненими країнами світу, передусім із США. Перемога в холодній війні перетворила США на світового лідера, спроможного впливати на події глобального масштабу. В перші роки після закінчення холодної війни США визначалися стосовно своєї майбутньої присутності в Європі. Створення єврокорпусу як втілення ідей „європейської ідентичності” в галузі безпеки та оборони прискорило перемогу американських глобалістів над ізоляціоністами. Щоб не допустити поступового виходу США з Європи через розбудову єврокорпусу як самостійної від НАТО одиниці, Вашингтон спрямував зусилля на посилення позицій НАТО на європейському континенті. Вирішенню питання в руслі вимог американських глобалістів сприяло використання східноєвропейського лобі. „Саме воно привнесло в обговорення питання про присутність США в Європі певний антиросійський відтінок, який приховав для багатьох справжні причини розширення НАТО” [9].

Посилення незалежної України, зближення її з НАТО цілком відповідає просуванню американських інтересів у Європі. Інтереси США та України стосовно Єврорегіону і пострадянського простору багато в чому збігаються. „США, підтримуючи суверенітет, незалежність та політичну стабільність в Україні, отримують стратегічного союзника, який сприятиме забезпеченню в регіоні їх інтересів. Україна за належної підтримки могутнього стратегічного партнера матиме сприятливі умови для прискореного вирішення власних основних стратегічних завдань” [10].

Чимало дослідників вказують на фактор російського чинника в українсько-американських відносинах. Без України Росія втрачає статус імперії, що потенційно збільшує стратегічні можливості Центральної Європи. В цій ситуації „увага до України визначається не тільки її партнерським потенціалом, а й тим, що вона є одним з об’єктів і, певною мірою, інструментом суперництва між Росією та Заходом” [11]. Нестабільність американсько-українського тактичного курсу випливає з того, що США „або не визначилися стратегічно щодо України, або мають намір використовувати нашу державу як інструмент для маніпулювання третьою стороною, в даному разі Росією” [12].

Широке міжнародне визнання України після проголошення незалежності сприяло початку політичного діалогу між нашою державою і США. Вагому роль у визначенні спільних орієнтирів відіграло підписання Президентами України, США і Росії Тристоронньої заяви щодо ядерної зброї, розташованої на території України, та приєднання її до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Самостійного значення відносинам з Україною США почали надавати з початку 1994 року. Термін „стратегічне партнерство” у відносинах між двома країнами вперше прозвучав в офіційному комюніке від 19 вересня 1996 року під час оголошення про створення міждержавної комісії Л. Кучма – Е. Гор. Згідно з проголошеним курсом, головним аспектом відносин США і України повинна бути співпраця у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі та інвестицій. У Спільній заяві Президентів від 5 червня 2000 року було підтверджено зобов’язання розвивати та поглиблювати стратегічне партнерство між державами у ХХІ столітті.

США виступають головним гарантом успішного просування процесів інтеграції України до євроатлантичної спільноти. Однією з актуальних тем, що обговорювалися на саміті США – ЄС в Ґетеборзі, було питання членства України в Євросоюзі. Ця ж тема стала предметом уваги в ході зустрічі президентів США і Польщі. У підсумковій заяві США і ЄС, а також у спільній заяві президента США Дж. Буша та президента Польщі А. Квасневського „висловлено рішучу підтримку суверенітету та незалежності України, підтверджено готовність і надалі сприяти поглибленню її співробітництва з європейською і трансатлантичною спільнотою, а також підтримувати подальше просування України на шляху ринкових та демократичних реформ” [13].

США посідають головну позицію за обсягами інвестицій в розвиток економіки України ($589,5 млн.), а їх частка в загальному обсязі інвестицій (18,15 %) значно перевищує показники інших двох важливих інвесторів – Росії (8,86 %) і Німеччини (7,07 %) [14]. На найближчі десять років заплановано здійснювати взаємозв’язки між Україною і США в трансфері технологій, залученні прямих інвестицій, запровадженні сучасних систем менеджменту та маркетингу.

Україна практично, а не на словах, підтримала США у боротьбі зі світовим тероризмом. У серпні 2003 року український контингент чисельністю 1600 осіб розпочав виконання своєї місії в Іраку. Цю подію не залишили без уваги США і увесь світ, оскільки Україна є країною – не членом НАТО, чий контингент був серед найчисельніших (четвертий серед 32 країн). Був, оскільки він поступово скорочується, адже Верховна Ради України на початку грудня 2004 року прийняла Постанову про відкликання наших військових