наближення нашої країни до європейських політичних, соціально-економічних стандартів, норм і принципів демократії. Отже, шлях до НАТО – це шлях із двостороннім рухом, коли певні кроки роблять обидві сторони. І одним з таких кроків стало проведення конференції „Україна – НАТО: основні здобутки та перспективи взаємовідносин”, що відбулася в Києві 9 – 10 липня 2002 року за участю Генерального секретаря НАТО Д. Робертсона та послів 19 країн – членів Альянсу.
Важливо зазначити, що знаковим моментом Конференції було акцентування уваги її учасників на цивільних аспектах взаємин – політичних, соціально-економічних передумовах нашого вступу до НАТО через консенсус усіх гілок влади й консолідацію політичних сил і громадян України. Приємно констатувати, що у червні 2002 року, якраз напередодні Конференції, за результатами соціологічного дослідження, проведеного Центром ім. О. Разумкова, ставлення громадськості щодо вступу України до НАТО поліпшується і стартовий показник складає 31 % [21]. Такий показник не випадковий. „Україна визнає НАТО як основу майбутньої європейської і глобальної системи колективної безпеки” [22]. Без України така безпека буде неповноцінною, оскільки наше „геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал” робить нас впливовою світовою державою, „здатною відігравати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі” [23].
НАТО – це насамперед політична організація, в якій основну роль відіграють політики на рівні послів країн-учасниць, а військові тільки виконують рішення політиків. Звідси напрошується висновок, що для нас вступ до НАТО – непоганий трамплін на шляху до Євросоюзу. А для України розвиток відносин між ЄС і НАТО з питань оборонного планування „сприятиме також зміцненню конкурентоспроможності української оборонної промисловості, впровадженню принципів, правил та механізмів, що забезпечують відкритість, прозорість доступу продукції цієї галузі на внутрішньому ринку ЄС та запобігають її дискримінації, прискореному виходу і закріпленню українських виробників товарів та послуг у пріоритетних міжнародно-спеціалізованих галузях і секторах економіки та значній диверсифікації військово-технічних та науково-технічних зв’язків” [24].
Поворотною віхою у відносинах України з НАТО, з усією євроатлантичною спільнотою може стати 2005 рік, оскільки доведеним є факт колосального впливу подій в Україні, пов’язаних з останніми виборами Президента, на світову громадську думку, на сприйняття нашої країни керівництвом ЄС та НАТО. У зв’язку з цим багато що залежатиме від нового українського керівництва, котре має сприятливу, як ніколи, ситуацію для того, щоб уже найближчим часом максимально наблизити Україну до членства в НАТО. При цьому саме українці, як слушно зауважив З. Бжезинський, мають вирішувати, „чи може вступ до НАТО забезпечити їхню більшу безпеку” [25].
Отже, зосереджуючись на співробітництві з ЄС і НАТО, Україна, разом з тим, має приділяти відповідну увагу південно-східному напряму – Кавказ, Центральна Азія (зокрема, участь в ГУУАМ); північному – країни Балтії; південному – країни басейну Чорного моря (участь в ОЧЕС). Крім того, необхідно працювати щодо поєднання північного і південного напрямів співробітництва в рамках моделі Балто-Чорноморської Співдружності (БЧС). Не можна нехтувати також співробітництвом з пострадянськими країнами, перш за все – з Росією, країнами Центральної Європи і „третього світу”, оскільки рівні розвитку цих країн та України досить подібні.
Література:
1. Див.: Василенко С. Європейський вектор української політики // Людина і політика, 2000. – № 2; Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. – К., 2002; Гальчинський А. С. Україна – на перехресті геополітичних інтересів. – К.: Знання України, 2002; Кремень В., Ткаченко В. Україна в контексті глобалізму. – К., 1998; Михальченко М. И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К., 2001 Україна і Європа (1990 – 2000). – К., 2001. – Ч. 1–2; Україна: утвердження незалежної держави (1991 – 2001). – К., 2001. – С. 574 – 575.
2. Див.: Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. – К., 2002. – С. 290 –291.
3. Рудич Ф. Україна, Росія, Євроатлантика: деякі аспекти взаємовідносин // Людина і політика, 2000. – № 3. – С. 41.
4. Дергачов О. Міжнародне становище України // Політична думка, 2000. – № 2. – С. 100.
5. Тарасюк Б. Україна – Росія: не словом, а ділом // Україна молода, 2002. – 18 квітня. – С. 5.
6. Пирожков С. Українсько-російські відносини у євроатлантичному інтер’єрі // Політична думка, 1999. – № 3. – С. 94.
7. Див.: Горбулін В. Україна: політичні і економічні виклики // Дзеркало тижня, 2001. – 27 жовтня. – С. 3.
8. Див.: там само.
9. Їжак О. Розширення Європи і геополітична трансформація пострадянського простору // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Геополітичне майбутнє України”. – К., 1998. – С. 146 – 147.
10. Чумак В. М. Пріоритети та можливості взаємовідносин України зі США // Стратегії розвитку України: теорія і практика. – К.: КІСД, 2002. – С. 297 – 298.
11. Дергачов О. Міжнародне становище України // Політична думка, 2000. – № 2. – С. 99.
12. Лисицин Е. Стратегічне партнерство – поняття сучасне // Віче, 1999. – № 2. – С. 34.
13. Чумак В. М. Пріоритети та можливості взаємовідносин України зі США // Стратегії розвитку України: теорія і практика. – К., 2000. – С. 294.
14. Див.: Відповідність двосторонніх відносин рівню стратегічного партнерства // Центр Разумкова, 2000. – С. 38.
15. Мельникова І. М., Мартинов А. Ю. Розвиток відносин України з країнами