Для порівняння: 1991 року – перед самознищенням СРСР – загальносоюзний бал дорівнював 4 (по обох позиціях).

Усі „напіввільні країни” на чолі з президентами, можна твердити, є більш чи менш авторитарними, хоч і різною мірою – від „жорстких” до „м’яких”. Втім, як, приміром, засвідчили революційні події в Грузії чи Україні, в ряді нових держав окреслилася чітка тенденція до все помітнішого ослаблення „президентських авторитаризмів”. Причини такого стану речей, зокрема, в Україні, добре віддзеркалює думка М. Горбачова, висловлена за півроку до українських президентських виборів (у квітні 2004 року): „За будь-яких перипетій свої питання ви (українці. – Авт.) все одно вирішуєте демократично. Авторитаризм не проходить. Чому? Ще Малишко п’ятдесят років тому задавався цим питанням. …А відповіді все одно немає, вочевидь, ментальність така” [3].

Друга особливість президентства на пострадянському просторі тісно пов’язана з першою і стосується того, що більша частина президентів у колишніх республіках СРСР володіє владними повноваженнями, не санкціонованими демократичними процедурами. Серед цих президентів, насамперед, виокремимо тих, які вже не один термін перебувають на посаді (як А. Лукашенко, президентський термін котрого розпочався 1994 року, чи Н. Назарбаєв, початок президентства якого сягає 1990 року). При цьому, в тій чи іншій формі проявляється бажання залишатися на посаді нескінченно довго. Так, у грудні 1999 року один з вищих органів влади Туркменистану – Халк Маслахати – прийняв постанову „Про повноваження першого Президента Туркменистану Сапармурада Ніязова”, згідно з якою С. Ніязов отримував „виключне право здійснювати повноваження глави держави без обмежень терміну”.

У цьому контексті варто розглядати й феномен „безальтернативного президентства” Г. Алієва в Азербайджані, і президентство у формально парламентській республіці Молдові. Молдовський президент, як твердив один із співголів партії „Наша Молдова” С. Урекян, монополізував усю владу, „підім’яв під себе парламент, уряд і силові структури”. Обраний не всенародно, а парламентом (як і годиться у парламентській республіці), президент В. Воронін жодного разу не звітував перед парламентом про виконану роботу [4]. Це дозволяє воронінським опонентам говорити, що в Молдові парламентська республіка трансформувалася на „диктаторську республіку”.

Слабо коригується з уявленнями європейців та американців про демократичні процедури й те, що президентські вибори на пострадянських просторах впродовж 1991 – 2004 років ставали, як на західні стандарти, дуже дорогими. Один із західних аналітиків так охарактеризував ситуацію: „Неофіційні витрати на кампанію перевиборів Президента Єльцина 1996 року становили $600 мільйонів. Другою найдорожчою кампанією були, мабуть, перевибори Президента Л. Кучми у жовтні 1999 р. Ці дві кампанії супроводжувалися помітними правопорушеннями та зловживаннями, оскільки найголовніші фінансові магнати разом стали фінансувати президентські вибори в обмін на дешеві державні облігації та привілеї у приватизації великих компаній” [5].

Третя особливість президентства, у свою чергу, нерозривно пов’язана з другою. Стосується вона того, що в ряді незалежних державах на теренах СРСР деякі президенти одержали чи намагалися одержати владу, так би мовити, у спадок. У російському, приміром, випадку 2000 року Б. Єльцин достроково зрікся влади і передав її В. Путіну. Нині ж, зазначу принагідно, вже розгорнувся „невтомний пошук” способу передачі влади у спадщину від В. Путіна до його майбутнього спадкоємця „без всіляких ексцесів” [6]. Азербайджанський варіант успадкування президентської посади мав інші особливості, оскільки своє слово „сказав” народ країни: погодившись із гаслом „Алієв – наше майбутнє, минуле і теперішнє”, азербайджанці „допомогли” Алієву-сину отримати повноваження від Алієва-батька. При цьому, сказати б, специфічні інтелектуальні й моральні якості кандидата в президенти не стали на заваді його обранню [7].

Прикладом невдалої спроби передачі влади конкретній особі можуть слугувати події, що відбувалися в листопаді 2001 року в Казахстані, коли президент Н. Назарбаєв прагнув передати президентські повноваження без проведення виборів старшому зятеві Р. Алієву.

Демократизація політичних систем і режимів чи, навпаки, їх еволюція у бік авторитаризму або тоталітаризму зумовлена безпосредньою діяльністю президентів чи кланів, ними очолюваних. Тобто, процес змін на території колишнього СРСР, що сприяв загальній модернізації пострадянських суспільств чи, навпаки, їх переоблаштуванню на традиціоналістських засадах, був і є досить персоніфікованим (що визначаю як четверту особливість пострадянського президентства): його авторами й керівниками часто були й залишаються безпосередньо самі президенти, влада яких в цілому ряді випадків ставала все більш та більш абсолютною. При цьому, звернемо увагу, отримання президентом, сказати б, надлишкових повноважень призводило до послаблення інших державних інститутів (у тім числі парламенту, політичних партій, судової влади, форм безпосередньої демократії).

Яскравим прикладом президентської діяльності, спрямованої на „знищення всіх інститутів демократичної державності” [8] у власній країні, зразком цілеспрямованого переоблаштування влади на засадах авторитаризму є діяльність двох президентів Росії.

Свого часу, аналізуючи ставлення російського народу до російського ж самодержця, М. Костомаров писав:

„І одурів народ московський,

і попав у ідолопоклонство,

бо царя своєго нарік Богом

і усе, що цар скаже,

те уважав за добре…”

Свої світовідчуття М. Костомаров виклав у книзі „Закон Божий. Книга буття українського народу” 1846 року. Читаючи їх сьогодні, ловиш себе на думці, що костомаровські рядки, як не дивно, не сприймаються як щось архаїчне – й сьогодні проблема єдиновладдя в Росії є гостро актуальною.

На початку 1990-х років Росія спромоглася на „проект Єльцин” (як називався однойменний фільм, що побачив світ 2003 року). Цей проект, як відомо, завершився майже „трепетним зразком” передачі