Над цим варто замислитися. Адже, як свідчить аналіз російської теоретичної спадщини на предмет глибини демократичності політико-правового думання представників російського народу протягом, приміром, ХVІІІ – початку ХХ століття, знайти хоча б єдиного, послідовного впродовж всього життя російського демократа не вдається (не згодні з такими твердженнями завжди можуть звернутися до багатств бібліотечних сховищ і сповна відчути затхлий дух імперії). Всі ці „великі й геніальні” пестелі, бєлінські, добролюбови, чернишевські, коли мова заходила про права націй, про необхідність демократизації Росії, демонстрували рафіновані зразки імперської політичної культури. Вони завжди ставали на бік „истинно русских”. Рано чи пізно кожен „записний демократ” потрапляв у пастку якщо не „самодержавства, православ’я, народності”, то революції й диктатури. Він якщо не відверто ратував за знищення/приборкання/упокорення „інородців”, то за їх асиміляцію. Якщо й були в російському суспільстві демократи, м’яко кажучи „без нюансів”, то вони були євреями, німцями, поляками – були ким завгодно, але не росіянами.

Міркуючи про політичні вподобання росіян початку ХХІ століття, доходиш висновку: російська „самодержавна зваба” могла вмерти, однак вона реанімована у вигляді „самодержавної президентури”. Минуле не відпускає Росію. Як зазначає В. Лясковський, після занепаду Радянського Союзу росіяни „створили для себе ілюзії імперії” [20].

Втім, чергові самодержавні „збочення” – тільки черговий логічний крок у характерному русі російської нації по колу. І – від Заходу, від демократії. Історія Росії кількох останніх століть – це історія духовно-культурного, політичного спротиву Заходу і його екзотеричним цінностям. У ланцюжку „самодержавство – більшовицька диктатура – сталінізм – президенціалізм” кожна ланка є тільки своєрідним етапом одного великого антизахідного, антидемократичного проекту. Найсміливіші фантазії не окреслять тих причин, які зможуть змінити політично-культурне єство росіянина. (Хіба що цьому посприяє подальше розвалювання Російської імперії). Росія й демократія, Росія і право, Росія й Захід – не сумісні. Імперські бажання, монархічно-месіанські поривання (наприклад, у євразійській одежині) є своєрідною „шкірою”. Зніміть цю „шкіру”, й тоді Росія зникне. Однак вона хоче бути…

На сучасне російське антизахідництво увагу слід звернути окремо – як на п’яту особливість пострадянського президентства загалом. Адже впродовж 1990-х років та на початку ХХІ століття політичний простір у колишніх радянських республіках постійно виповнювався антизахідною (антидемократичною чи антиамериканською, антинатовською, антиєвропейською тощо) президентською риторикою й дією.

У такій ситуації насторожує, що свого часу подібне, сказати б, „злісне антизахідництво” виявилося підходящим грунтом для постання фашизму та комунізму і, якщо ширше, – тоталітаризму. Недарма сьогодні, коли йдеться про постєльцинську трансформацію Росії, то експерти все частіше звертаються до книги О. Янова „После Ельцина. Веймарская Россия”, уже назвою якої автор натякав на певну схожість ситуації в Росії 1990-х та в Німеччині 1920 – 1930 років. І хоча деякі російські дослідники не готові слідом за З. Бжезинським назвати В. Путіна „московським Муссоліні” та говорити про фашизм, нацизм, тоталітаризм путінської Росії, однак погоджуються з тим, що за час, що минув від переходу верховної влади в країні в руки В. Путіна, нагромадився певний фактичний матеріал, що дозволяє говорити про „намацування” В. Путіним та його оточенням націонал-патріотичного сегмента політичного поля на предмет віднайдення ідеологічних і практичних „точок дотику” [21].

Говорячи про російське авторитарне президентство, слід зазначити й те, що саме воно на зламі ХХ – ХХІ століть все частіше стає своєрідним „чинником підживлення” (підтримки) авторитарних правителів на теренах колишнього СРСР. Про це свідчить чимало аргументів. Нагадаємо кілька. Так, у Москві свого часу знаходив притулок перший президент незалежного Азербайджану А. Муталібов та полковник С. Гусейнов, котрий втік з республіки після невдалого перевороту. З України, з Криму, туди подався Ю. Мєшков, а сьогодні Москва абсорбує з України людей типу І. Бакая. На початку 2005 року Москва, як відомо, дала прихисток і киргизькому президентові А. Акаєву.

Московська „пуповина” у досліджуваний період на свій спосіб намагалася утримувати мало не кожну колишню радянську республіку. Сьогодні самі російські експерти, аналізуючи путінські методи, спрямовані на збереження імперського простору (зокрема, в ході останніх президентських виборів в Україні), характеризують їх як „незграбні” [22]. Однак нас, зрозуміло, цікавить не якісне оцінювання методів, а те, на що вони спрямовані та чому сприяють. Відтак, шостою особливістю більшою чи меншою мірою авторитарного президенства в нових незалежних державах виокремимо його міцну „прив’язку” до Москви, політичну (й економічну, зрозуміло) зорієнтованість на Росію.

Показово при цьому, що молоді пострадянські демократії Балтії мають з Росією якісно інші зв’язки. Президент Латвії В. Віке-Фрайберга так характеризувала характер латвійсько-російських взаємин: „Наші відносини з Росією скидаються на спроби порозумітися двох людей з вадами слуху. За минулих чотирнадцять років у нас взагалі не було жодної офіційної зустрічі. Не обмінювалися візитами навіть міністри закордонних справ. З нашого боку до Росії їздив лише міністр культури. …З Росією дуже важко вести політичний діалог” [23]. Коментуючи ситуацію, З. Бжезинський, у свою чергу, констатує, що сьогодні майже всі сусіди Росії або бояться її, або ставляться до неї з презирством, або те й інше разом. „Не можна назвати хорошою зовнішню політику, яка майже не демонструє поліпшення у порівнянні з минулим” [24], –