Проблему „утрудненого політичного діалогу” можна зрозуміти, взявши до уваги сьому особливість пострадянського президентства – сімейно-клановий характер президентської влади. Яскравим прикладом владарювання клану (або „сімейної демократії”, як іронічно відзначають сучасники), очолюваного президентом, є приклад суперпрезидентської республіки Казахстан. 1994 року президент Н. Назарбаєв відправив у відставку уряд, очолюваний росіянином С. Терещенком. Посаду обійняв представник середнього жузу (одного з трьох племінних союзів – поряд із старшим та молодшим жузами) А. Кажагельдин. У листопаді 1997 року його змінив представник молодшого жузу Н. Балгімбаєв. Ще через два роки главою уряду зрештою став представник старшого жузу (жузу, вихідцем з якого був і сам Н. Назарбаєв) К. Токаєв. Отже, представники старшого жузу посідають дві з найвищих посад в державі.

Паралельно з цим шапрашати (представники назарбаєвського роду) та їх земляки поступово посідали й інші високі посади в уряді та бізнесі. Так, двоюрідний брат президента А. Єсімов став державним секретарем, зайнявши фактично другу за значенням посаду в державі. Сват А. Кулібаєв став міністром будівництва. Згодом один зять – Р. Алієв очолив податкову поліцію республіки, а інший – Т. Кулібаєв став главою Комітету з інвестицій. Племінник Н. Абикаєв з посади першого помічника глави держави перемістився на посаду голови Комітету національної безпеки. На 2004 рік фактично 70 % посад у владних структурах було узурповано представниками рідного Н. Назарбаєву старшого жузу [25].

Зрозуміло, що клани та „сім’ї” як політичне явище у пострадянських державних організмах не є чимось однозначним і, приміром, в Узбекистані й Україні суттєво різняться між собою, як різниться історія двох народів, вибудувані ними держави, політичні системи тощо. Однак звернімо увагу на інше: саме впровадження сімейно-кланових принципів організації влади в нових незалежних державах зумовило деградацію міждержавних відносин на пострадянському просторі (і, зокрема, між демократіями Балтії та іншими пострадянськими державами) та призвело фактично до підміни їх міжклановими.

Факт заміни міждержавних відносин міжклановими визначимо як восьму особливість функціонування пострадянського президенства (особливість, пов’язану з його зовнішньополітичними проявами).

Думається, що міжкланові стосунки на пострадянських просторах доцільно аналізувати з використанням мережового підходу, зокрема – розглядати включеність внутрідержавних „сімей” чи кланів у реципрокні мережі. Специфічна реципрокна реальність – „економіка дару” чи економіка неринкового типу.

Особливістю реципрокних стосунків є те, що вони завжди існували й існують на різних рівнях соціуму: від сім’ї до владних структур, облаштованих на принципах непрозорості, недемократичності. Їх мета – взаємними стараннями учасників реципрокної мережі (а це завжди „близькі” люди) допомогти вижити, втриматись „слабшому”.

Суть реципрокноних стосунків – обмін „дарами”. Що може слугувати „даром”? Якщо говорити коротко, то будь-що: від шанобливого ставлення у відповідь „обдарованого” до „дарителя” до певної „послуги” першого другому. Реципрокні стосунки чітко передбачають: отримавши „дар”, маєте його „повернути”. Сподіватись на альтруїзм „дарителя” тут не доводиться, адже реципрокність – це завжди і передовсім взаємність.

Ціна „дару” дорівнює його корисності для обдарованого. А корисність – суб’єктивна цінність. В якийсь момент для особистості корисною є можливість отримання грошей, в іншому – посади, земельної ділянки чи на найкращих умовах одержання підприємства у приватну власність. Рівень же взаємин „сімей” і кланів з різних держав між собою передбачає інші масштаби „дарів” і, відповідно, „віддарувань”. Яскравим прикладом „дару” (а, може, й „віддарування” – для непосвячених збагнути, що є первинним, а що вторинним часто буває надзвичайно складно) були послуги В. Путіна, надані Л. Кучмі під час останніх президентських виборів в Україні. Зокрема, президент Росії зауважував, що робив те, що його просила українська сторона, незважаючи на те, що прохання і відповіді на них мало узгоджувалися, приміром, з Конституцією України.

Зрозуміло, що зміна Л. Кучмою президентського статусу на статус екс–президента не веде до знищення створеної реципрокної мережі – як вказувалося, віддарування членом мережі „дарителя” може відбуватися і через кілька років після отримання „дару”.

Дев’ята особливість пострадянського президентства стосується методів управління державами, серед яких першочергової ваги набрали такі, як насилля, обман, популізм. Приклад їх поєднання у 1990-х роках та на початку ХХІ століття дає світові Туркменистан на чолі з президентом С. Ніязовим. Туркменам навіюється думка, що тільки мудра політика президента забезпечила настання для жителів республіки „золотого віку”. Реальними проявами цього „золотого віку” стало будівництво на території країни золотих статуй президента і розкішних палаців, обмеження контактів населення із зовнішнім світом (шляхом цензурування інформації про події у світі, заборони супутникового і кабельного телебачення, обмеження доступу до Інтернету тощо), заходи, спрямовані на знищення науки (заборона Академії наук) та закладів культури (закриття театрів опери та балету, філармонії, цирку). Такі „здобутки золотого віку туркменського народу” призводять до все більшої самоізоляції країни.

Самоізоляція країни – наслідок правління й білоруського президента („примітивного диктотора”, як нещодавно охарактеризував А. Лукашенка З. Бжезинський). І хоча А. Лукашенко не говорить про настання в республіці „золотого віку”, однак його риторика близька до популістської риторики Туркменбаші: „Білорусь – дуже вразлива, вона притягує до себе жадібні погляди з усіх боків. …Я всі ці роки з трепетом несу на руках цю крихку кришталеву посудину – Білорусь. Ми не хотіли б, щоб ця чистота і створена нами краса потрапила до рук безвідповідального політика” [26].

Специфічним методом управління країною є корупцизація країни. Про ступінь участі президентів у цьому процесі можна судити, аналізуючи такі моменти, як: прозорість підписання й оприлюднення президентом своїх указів і розпоряджень; сферу компетентності та впливовості