Риторика лідера соціалістів у той час все більше наповнювалася специфічною термінологією. Він твердив, що „держава будується під диктовку незначної частини українців, з невеликої частини України, фактично під диктовку бандерівської терористичної організації” [8]. Аналізуючи особливості політичного процесу в Україні та вдаючись до характеристики опонентів (демократів в лапках, з точки зору О. Мороза), лідер СПУ вживав такі слова, як „фашизм”, „профашистський маскарад”, „коричнева хмара біди”, говорив про загрозу диктатури. Загроза диктатури, з точки зору соціалістів (комуністів), була можливою з боку „так званих демократів”, „антикомуністів” [9] тощо.

Якщо замислитися, чого в цих та подібних оцінках було більше – бажання справді убезпечити країну від „фашизму” й „диктатури” чи намагання просто не випускати з своїх рук важелів впливу на ситуацію в країні, максимально використовуючи для цього всі можливі засоби, то, на моє переконанням, – другого. Ідеї та ідеали демократії були, як розуміли ліві, силою, здатною опанувати посттоталітарним суспільством. А це призвело б до небажаних для соціалістів (комуністів) наслідків – зменшення електоральної підтримки і, зрештою, все більшого віддалення від влади. Отже, в інтересах соціалістів (комуністів) була мінімізація впливу прихильників демократичного ідеалу на суспільство, максимальне утримання електорату у сфері свого впливу шляхом збереження в його свідомості радянських традицій, консервації „позитивної”, сказати б, пам’яті про радянське минуле (про згадані „звершення” – індустріалізацію чи колективізацію); шляхом дискредитації по можливості ідей самої демократії та її прихильників усіма засобами, починаючи від використання „слабких місць” у словах і діях самих нечисленних українських демократів до масованого словесного наступу на них. І ці слова мали бути донесені до народу в тому вигляді та в той спосіб, до якого він був впродовж десятиліть привчений, – в ідеологічній „упаковці”.

Такими простими, як може здатися на перший погляд, були початкові форми й засоби маніпуляції електоратом у молодій державі. І зрозуміло чому: зміни початку 1990-х були тим чинником, який покликав до життя бажання пошуку й розкручування в політикумі й ширше – в соціумі нових політичних маніпулятивних технологій – „зброї” політичних сил для завоювання й утримання електорату в полі свого впливу, його прагматичному використанню як сили, від якої кожні чотири – п’ять років реально мали б залежати розміри участі у владі. Ідеологія переставала бути справжнім інтеграційним „клеєм” для членів партій. Роль „клею” стали виконувати інші чинники. Насамперед – інтереси кланів, що починали формуватися. Втім (показовий момент!), відчуваючи зміну суспільно-політичної кон’юнктури, соціалісти невдовзі заговорили про певні розбіжності з „ортодоксальними комуністами”. Риторика лідера СПУ наповнилася новими ідейними смислами. Він почав висловлюватися за „реальну багатопартійність” в Україні, за розвиток „різноманітних форм загальнонародної власності” й зрештою повів мову про ідейну наближеність СПУ до Соцінтерну [10].

Таким чином, існування української держави почалося з протистояння між тими, хто хотів привнести в суспільно-політичне життя України щось нове, і тими, хто залишався прихильником ідеалів минулого. При цьому кожна з політичних сил вважала, що тільки її ідейні настанови, її бачення переоблаштування українського суспільства (на засадах демократії чи соціалізму в новій іпостасі) заслуговують суспільної уваги. Кожна із сил самоідентифікувала себе як таку, що тільки й здатна виконувати роль лідера в державотворчому процесі. Й намагалася переконати в цьому політикум. Демократи не припускали для українця „другого пришестя” соціалізму (комунізму). Як соціалісти (комуністи), в свою чергу, не припускали демократизації країни на всіх рівнях (політико-правовому, економічному, культурному та ін.) і намагалися мінімізувати ці можливості.

Демократи у змаганні з лівими в перші роки незалежності програвали. І не тільки тому, що, як вказувалося вище, їхні знання про демократію були надто куцими. Свою роль так чи інакше відігравали й інші чинники. Зокрема, послужний список новоявлених демократів не зваблював переважну частину українського суспільства не тільки, так би мовити, минулим, але й, до певної міри, майбутнім, оскільки не давав йому чітких уявлень, а якими ж будуть українські перспективи. Крім того, варто пам’ятати й про те, що стараннями лівих демократичні сили були своєрідно „препаровані” – до них жужмом зараховували й справді демократично налаштованих особистостей, і спритних лицедіїв, і тих, чию сутність ліві ще не встигли розгледіти, з ким вони ще не визначились, так би мовити. Відтак складений ними „список ненадійних” мав досить своєрідний вигляд. До нього на початку 1990-х було зараховано, приміром, Д. Павличка, І. Драча, Л. Кравчука, Л. Скорик, а ще М. Гориня, Б. Гориня, Л. Кучму, І. Юхновського, К. Морозова, В. Шишкіна та інших [11].

Одним із найсуттєвіших прорахунків демократів (через їх кількісну та, сказати б, якісну слабкість та, передовсім, внаслідок перебування в зародковому стані) було те, що вони не скористалися тим, що КПРС, почавши втрачати владні позиції ще за часів горбачовської перебудови, зрештою – формально – втратила їх остаточно, будучи забороненою в Україні. Формально, оскільки люди залишалися на своїх посадах не тільки в регіонах, але й, як засвідчили президентські вибори 1991 року, в центрі, коли на одну з чільних посад в державі