Вже на етапі обговорення можливості й доцільності запровадження в Україні поста Президента погляди представників політичних сил на проблему різко поляризувалися. Ситуація загострилася ще більше під час передвиборчої президентської кампанії, яка спричинила фактичний розкол у лавах демократичних сил: В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Юхновський йшли на вибори осібно, дистанціюючись один від одного, сіючи в головах і душах українців суперечливі ідеї та відтягуючи кожен на себе голоси електорату.

Обранню, зрештою, першим українським Президентом одного з колишніх партійних лідерів – Л. Кравчука сприяв не тільки розбрат в середовищі демократичної еліти – давалася взнаки й дія інших чинників. Приміром, кандидатура В. Чорновола (одного, як здавалось йому самому та його прихильникам, з найбільш реальних кандидатів від демократичних сил) багатьох не влаштовувала й навіть насторожувала, оскільки, як вважалося в середовищі лівих, влада В. Чорноволові потрібна „і для зведення рахунків”. Ось це „і”, застерігав О. Мороз, за певних обставин у політика здатне стати вирішальним, і під „його знаменник можуть потрапити тисячі й тисячі людей” [12]. О. Мороз вважав, що коли б доля розпорядилася по-іншому й В. Чорновіл був, приміром, головою облради чи першим секретарем обкому, то „шанси на президентство у нього були б вагоміші”. Однак сталося інакше, а тому В. Чорновіл, знаючи багато, вміє „значно менше” і в політичній боротьбі здатний „більше зруйнувати, ніж створити” [13].

Подібної логіки дотримувалася не тільки більшість еліти, але й багато хто з рядових українців, для яких прийнятною відповіддю на запитання „Ким ти був учора?” була та, що засвідчувала „вагомість” людини в радянському суспільстві. В. Чорновіл таким критеріям не відповідав.

Загалом звернемо увагу на те, що українці зіткнулися із ситуацією (обрання демократа чи когось із „колишніх”), з якою вдалося „розминутися” іншим народам посткомуністичного світу, де підхід до підбору кадрів, обрання на посади був принципово іншим, ніж в Україні. Різниця полягала у тому, що, приміром, у Чехо-Словацькій Республіці, відповідно до закону від 4 жовтня 1991 року, було проведено досить жорстку люстрацію. Під люстрацію, зокрема, потрапляли секретарі компартії (починаючи від районного рівня); особи, які в період з 1948 по 17 листопада 1989 року були так чи інакше пов’язані з державною службою безпеки, були її резидентами, агентами, інформаторами і т. д. Загалом люстрація позбавила в Чехії 80 тисяч чоловік місць праці. У Польщі закон був прийнятий пізніше – влітку 1997 року і був менш жорстким. Особа, вступаючи на певну посаду, мала подати відомості про співпрацю з спецслужбами комуністичного режиму. В разі чесного висвітлення особливостей своєї біографії проти неї не застосовувалося жодних санкцій. Коли ж певна особа не була відвертою, то на десятирічний термін позбавлялася права обіймати публічні посади. „М’яку” люстрацію було проведено в Литві (відповідно до закону, прийнятого 1999 року), в Болгарії, в інших країнах.

Українці не вдалися до подібних заходів. Ця обставина згодом уможливить висновок про те, що „система, яку маємо нині, є наслідком того, що на початку дев’яностих винних за злочини комунізму не покарали” 14].

Прихід на президентську посаду Л. Кравчука дехто з експертів пояснював, зокрема, тим, що „народ України не побачив йому альтернативи. Альтернативи його досвіду, знанням, виваженості, політичній мудрості. Адже робота в ЦК – це велика школа. А коли ще політичний діяч є патріотом, вміє аналізувати, враховувати реалії, робити правильні висновки – успіх йому забезпечено” [15]. Інші ж (серед них і Л. Кучма), дещо узагальнюючи, зауважували, що в новопосталій українській державі перемога фактично дісталася „найбільш розумній і досвідченій частині адміністративно-бюрократичної системи” [16].

Показово, що обраний Президент відразу почав розглядатися частиною українського політикуму як очільник „партії вади”, своєрідної „третьої сили” – політичного утворення, яке, почавши формуватись у перші ж місяці унезалежнення України, поступово, але невідворотно абсорбувало владні функції на всіх суспільних рівнях. Правда, сам Л. Кравчук намагався відмежуватися від цієї „партії”, заявляючи, що жодною мірою не розуміє сутності цієї „філософської категорії”, як і не знає, кого можна віднести до даної „партії” [17].

Зрозуміло, що „партія влади” не була партією у прямому розумінні слова. „Партія влади” насправді виявилася квазіпартійним і досить, сказати б, строкатим чи різноликим утворенням, в яке вливалися люди, для котрих ідея влади–привілеїв–власності (саме так – у триєдиній неподільній іпостасі) була надто привабливою. Серед цих людей виявилися не тільки представники старої – комуністичної – номенклатури, але й ті, хто зовсім недавно вважав себе опонентом влади: раніше – дисидентом, а тепер – демократом. Багато хто з демократів сприйняв проголошувані „партією влади” гасла (незалежність, демократія, ринок, плюралізм, багатопартійність), так би мовити, за чисту монету і відтак висловлював готовність співпрацювати з нею. Проте були й такі серед новоявлених борців за демократію, котрих не переобтяжували високі моральні принципи чи глибинне почуття патріотизму. Для них провідним бажанням було бажання влади – входження у владні структури, здобуття привілеїв і загарбання у власність того, що недавно поіменовувалося державним чи загальнонародним. При цьому, звернімо увагу, Президент не гребував найрізноманітнішими методами для своєрідного „приборкання” колишніх чи теперішніх „борців з владою”. „Деякі найбільш голосисті борці з привілеями, – констатував в одній із своїх книг В. Литвин, – „потонули” в тих же привілеях: автомобілі, квартири, престижні зарубіжні відрядження і т. п. „Солістів” опозиції, зрозуміло, вдалося нейтралізувати за