економіки. Як свідчать опубліковані дані, криміногенний потенціал тіньової економіки за своїми обсягами досяг в Україні рівня легальної. Тіньовій економіці притаманний системний характер. Її головними зацікавленими суб’єктами виступає значна частина підприємців, злочинний світ, бюрократичний апарат та й, власне, пересічні громадяни – споживачі товарів і послуг. Якщо взяти до уваги тривалу соціально-економічну і соціально-політичну перспективу української держави та суспільства, то всі ці соціальні групи більше втрачають від тіньової економіки, ніж одержують.
Останнім часом, внаслідок істотних прорахунків у проведенні реформ, рівень тінізації економіки України виявляє тенденцію до зростання. Об’єктивні труднощі обліку в цій сфері зумовлюють значні розбіжності в даних. За розрахунками Світового банку, 1994 року тінізація сягала 48,1 % сукупного обсягу ВВП, а 1995 – 42,4 %. За різними оцінками, в останні роки на неї припадало від 50 до 60 %. Тобто критичний її рівень, який, за західними оцінками, дорівнює 30 – 35 %, у нашій країні перевищено майже вдвічі [5]. Щорічний відплив капіталу за межі України становить мільярдні суми. За деякими оцінками, з України за кордон неофіційно експортовано до 20 мільярдів доларів США.
Деякі заходи, спрямовані на детінізацію економіки, вже вжито (прийнято Кримінальний кодекс України), однак цього замало. Загалом можна виокремити три групи суто правових засобів детінізації економіки: 1) кримінально-правові, що перешкоджають переведенню капіталу з легальної економіки в тіньову (боротьба з традиційною злочинністю); 2) правові, які сприяють легалізації тіньового капіталу (його амністія); 3) правові засоби боротьби з ухиленням від оподаткування та іншими фінансовими злочинами. Однак найважливішою є проблема легалізації доходів громадян, переведення тіньового капіталу (тобто одержаного незаконним шляхом) у легальну економіку, його спрямування на піднесення економіки та примноження національного багатства. Необхідними передумовами цього є створення сприятливого клімату для розвитку підприємництва, розмежування влади, власності та фінансів, забезпечення стабільності, повноти та узгодженості законодавчої бази. Тобто в основі державного регулювання цього процесу мають бути не силові, а економічні важелі.
Зміцнення дієздатності держави передбачає утвердження в суспільстві надійних противаг бюрократизації управлінського апарату, подолання його корумпованості. Такими противагами можуть бути лише реальна демократизація всіх сфер суспільного життя, насамперед – економічних відносин, забезпечення їх прозорості, становлення дійових інститутів громадянського суспільства.
Політика держави має зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, їх зрощування з державним апаратом. Держава ніколи не зреалізує свою конструктивну місію за умов, коли зацікавлені групи мають можливість визначати політику, впливати на законодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські інституції. Основним підґрунтям такого зрощення у нас стала офіційна політика прискореної приватизації, яка здійснювалася з 1992 року. В цьому питанні має бути повна ясність: за браком достатніх нагромаджень національного капіталу альтернативи корумпізації та олігархізації приватизаційного процесу практично не існувало.
Треба усвідомлювати, що при неефективних противагах діє закономірність розширеного самовідтворення олігархічного капіталу. Переступивши певну межу, він стає всесильним: зупинити його зростаючий вплив неможливо. Це засвідчує світова практика. Багато країн опинилося на узбіччі цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічного розвитку. У цьому зв’язку спроможність держави гарантувати для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності єдині „правила гри” розглядається як ключова ознака її дієздатності. Це водночас і основа інвестиційної привабливості економіки, а відтак – її стабільного розвитку.
Державної підтримки на другому етапі реформ особливо гостро потребує сфера малого підприємництва, якому відводиться особливе місце в економічній системі, виняткова роль у підвищенні продуктивної зайнятості населення і послабленні соціальної напруги, створенні передумов для зростання середнього класу. Як вже зазначалося, держава повинна забезпечити стабільні нормативно-правові умови для створення й функціонування малого підприємництва, утвердження ефективної системи його захисту та страхування, упорядкування механізмів оподаткування, обліку та звітності, інвестування й кредитного обслуговування, венчурного фінансування та лізингу, формування ринку інформаційних, консультативних, науково-технологічних і навчальних послуг для малих підприємств. І, що особливо важливо, суб’єкти малого підприємництва мають бути активно захищені державою від кримінального рекету й бюрократичного тиску.
Потребують державної підтримки, в тому числі й фінансово-кредитної, й нові економічні відносини, що формуються на селі. Державне стимулювання АПК практикується у всіх без винятку країнах Заходу. Так, лише 1998 року прямі бюджетні субсидії фермерським господарствам США склали 15 мільярдів доларів. Ми ж хочемо забезпечити конкурентоспроможність АПК, зробити його локомотивною галуззю в реалізації політики зростання, не надавши належної державної підтримки. Такі очікування навряд чи виправдаються.
В наступному десятиріччі необхідно завершити земельну реформу, сформувати повноцінний ринок землі, розбудувати систему сучасних земельно-орендних та іпотечних відносин, запровадити економічні стимули раціонального використання й охорони земель тощо. Таким же невідкладним є інституційне забезпечення реформ на селі, утвердження ефективних механізмів прав власності на землю, соціальне переоблаштування села. Глибоко реформований аграрний сектор може і повинен стати важливим джерелом нагромадження капіталу, базою розширення внутрішнього ринку і формування середнього класу, зміцнення політичної і соціальної стабільності.
Невід’ємним елементом соціально-економічних реформ є активна державна регіональна політика, що відповідає принципам Європейського Союзу і сприяє становленню нових форм співпраці у форматі „центр – регіони”, загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародної співпраці територій. Для цього необхідно забезпечити формування оптимальної високоефективної структури господарства регіонів, запровадження системи стратегічного бюджетного планування і фінансового вирівнювання, застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних і місцевих органів влади, комплексний розвиток територій із спеціальним економічним статусом, підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві, децентралізацію влади, розмежування функцій та повноважень центральних і місцевих її органів, адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм