Результативність реформ здебільшого оцінюється за критерієм економічного зростання. Але, як зазначає В. Геєць, „доречніше оцінювати економічний розвиток як категорію, що має значно ширше трактування і включає: доступ населення до освіти; забезпечення здоров’я населення, що сприяє підвищенню продуктивності праці; збереження екологічного середовища; високоефективну і прозору діяльність державних інституцій; стабільне енергозабезпечення” [6]. Таким чином, економічне зростання має включати в себе як своєрідний критерій показники соціального забезпечення населення.

Відтак має бути переосмислена і роль держави з метою істотного посилення її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист і державна підтримка соціально незахищених верств населення. Це аксіома. Однак досвід попередніх років свідчить, що соціальна політика не може обмежуватися лише цими заходами. Вирішення такого завдання прямо залежить від оплати праці. В умовах невпинного зниження частки оплати праці в структурі ВВП, що спостерігалося в попередні роки, розв’язати проблему стабільного пенсійного забезпечення, як і інших соціальних витрат, було неможливо – давалася взнаки (і дається й досі) значна тінізація оплати праці в різних структурах. Особливо тривожить те, що держава практично повністю втратила регулюючу функцію у сфері оплати праці. Цьому треба покласти край. Важливо зрештою зрозуміти: політика „затягування пасків” не пройде. Соціальна ціна реформ є настільки високою, що населення навряд чи погодиться на нові жертви.

З іншого боку, теперішня модель економічної політики все ще залишається зорієнтованою переважно на захист соціально вразливих верств населення. Однак логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів – перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючих громадян. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної платні, її вплив на розвиток виробництва. Економіка, базована на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. За таких умов стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфери, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення і освіти.

З огляду на це нагальним є державне стимулювання прискореного зростання заробітної платні, ліквідація зрівнялівки, штучного обмеження верхньої межі доходів. Життєво важливим є забезпечення випереджаючого розвитку соціальних інститутів (освіти, медицини, культури) та відповідного зростання соціальних інвестицій, безпосередньо спрямованих на розвиток людини. Водночас, як відзначається в Посланні Президента України до Верховної Ради України 2002 року, „справа великої політичної, економічної та соціальної ваги – зміцнення позицій середнього класу, питому вагу якого треба довести в наступному десятиріччі не менш як до 45 – 50 % від загальної кількості населення, одночасно скоротивши частку людей з доходами, нижчими за прожитковий мінімум” [7].

Справою наступного десятиріччя в соціальній сфері має стати запровадження повномасштабної пенсійної реформи, глибокі перетворення в системі охорони здоров’я, в політиці продуктивної зайнятості та житловій політиці.

Названі напрямки соціально-економічних реформ цілком вкладаються у загальний контекст світового розвитку. Їх осовне завдання – остаточно облаштувати споруджену будівлю по суті нового суспільства – економічну, соціальну, політичну та гуманітарну сфери, подолати глибокі деформації, що виникли на стартовому етапі трансформаційного процесу.

Йдеться про практичну реалізацію завдань довгострокової стратегії, яка має забезпечити міцне підґрунтя України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю, демократичної правової держави, її інтегрування у світовий економічний простір як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку. Наступне десятиріччя має стати визначальним у розв’язанні саме цих завдань.

Література:

1. Див.: Абалкин Л. И. Спасти Россию. М.: Ин-т экономики РАН. 1999; Білорус О. Г. Глобалізація і національна стратегія. – К., 2001; Гальчинський А. С. Україна – на перехресті геополітичних інтересів. – К.: Знання України, 2002; Михальченко М. И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К., 2001; Сакс Дж. Рыночная экономика и Россия: пер. с англ. — М.: Экономика, 1994; Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора. Пер. с англ. М.: МГУ: ИНФРА. 1997.

2. Абалкин Л. И. Спасти Россию. М.: Ин-т экономики РАН. 1999. С. 69.

3. Гальчинський А. Відновити дієздатність держави // Економіка України. 2000, № 8. С. 10.

4. Урядовий кур’єр, 2002, 4 червня (№ 100).

5. Див.: Воробйов Є., Тимченко Б. Тіньова економіка в умовах системної кризи // Економіка України. – 1999. - № 8. – С. 44

6. Геєць В. Ринкова трансформація в 1991 – 2000 роках: здобутки, труднощі, уроки // Вісник НАН України. – 2001. - № 2. – С. 26.

7. Урядовий кур’єр, 2002, 4 червня (№ 100).

8. www.politik.org.ua