всю суперечливість структури цього потенціалу). В той же час, втрата Європи на шляху до СНД означала б втрату життєво необхідної складової всесвітньої історії. Шлях гармонізації – це методологічно вивірений шлях набуття нового рівня власної внутрішньої зрілості за всіма ключовими цивілізаційними показниками із прагматичним використанням та дбайливим ставленням до всього вигідного і конструктивного у галузі міжнародної співпрації. Можливо, це єдиний шлях виживання в умовах гострої міжнародної конкуренції. Адже для визначення сучасного всеосяжного за охопленням сфер господарського і соціального життя та максимально жорсткого змагання деякі зарубіжні фахівці пропонують навіть ввести новий термін – “гіперконкуренція”. Тепер від успіху (або неуспіху) у такій конкуренції залежить уже не тільки доля десятків галузей економіки, але й збереження мільйонів робочих місць, а відповідно – добробут величезних мас працівників, що безпосередньо пов’язано зі стійкістю всієї системи соціальної стабільності в суспільстві [6].
Цілком очевидно, що романтична епоха українського державотворення вичерпала себе. Однак чи прийшла їй на зміну прагматично твереза самооцінка та рятівний раціоналізм? І чи так вже й потрібно повністю позбавлятися самої ідеї романтичної України? Романтичної у цілком прагматичному сенсі спільної любові до рідної землі? Практика будь-якої національної державності більш ніж переконливо доводить, що державотворення за межами етичного простору швидко втрачає будь-які ознаки прагматизму, оскільки прагматизм і цинізм – це різні речі. Якщо метою прагматизму є стабільність і сталий розвиток, то цинізм може гарантувати лише швидкий зиск з великим потенціалом невиліковної суспільної кризи. І чи не є це насправді ключовою проблемою перехідного етапу, на якому населення перетворюється в народ, коли “формальні громадяни” створють якісно нове суспільство з відповідною системою загальновизнаних моральних цінностей та якісно новими підвалинами державно-правової свідомості?
Прагматизм, який здатний лише клонувати українських політичних “зомбі”, який не забезпечує справжньої економічної і духовної свободи особистості, а знову робить громадянина заручником гри “потойбічних сил” – такий прагматизм навряд чи потрібен Україні як незалежній державі. І хоча “надлюдська” і позанаціональна державність нашого нещодавнього минулого окрім схоластичного і неефективного ідеологізму залишила по собі цілу плеяду талановитих і досить прагматичних менеджерів, прагматичних творців у галузі тауки і техніки, обдарованих борців за збереження іскри людяності у мистецтві, однак все ж головне питання прагматичного впровадження нової інноваційної моделі суспільного розвитку вчасно так і не було вирішене. Тому будь-яка спроба паліативного перетворення “надлюдської позанаціональної державності” у “позалюдську національну” в умовах загострення міжнародної конкуренції виглядатиме абсолютно нелогічно. Український прагматизм матиме реальну перспективу лише тоді, коли базуватиметься на українській філософії серця. Стандартний, механістичний прагматизм може запровадити будь-хто, навіть не обов’язково українець. Та й самі українці, між іншим, для переможного утвердження “безсердечного” прагматизму на українських чорноземах зовсім не є обов’язковими, оскільки славнозвісне відкрите суспільство має фактично необмежений доступ до світового ринку робочої сили. Соціальність процесу суспільного виробництва не виникає сама собою.
За відомим висновком В.Парето, будь-який оптимум суто економічних зв’язків у суспільстві може успішно триматися досить довго і без усунення соціального дисбалансу. І хоча це також буде прагматизмом, та все ж прагматизмом не національного, а, скоріше, колоніального зразка. Що ж до громадської думки, то примусити широкий загал повірити у “справжність” свого вибору можна безліччю способів. Як пише Е.Фромм, те, що люди сприймають мундири і титули як реальні ознаки компетентності, не відбувається саме собою. Відомо, яким покірним і пластичним стає розум, приспаний заяложеними фразами.
Протягом політичної гіперактивності епохи незалежності відбулася помітна «демістифікація» політики. Разом з тим з’ясувалося, що творення морального простору суспільства залишається цілком прагматичним завданням всього суспільства. Істиний державотворчий прагматизм не руйнує мораль, а сворює надійні правові засади її ефективного функціонування, створює і дбайливо оберігає “правила гри”, обов’язкові для всіх членів суспільства. Адже прагматизм і суспільна мораль не спроможні гарантувати своє існування за рецептами офшорної зони. Тож чи не призводять часом цілком зрозумілі прагнення деідеологізації, раціоналізації та деміфологізації до парадоксальної втрати потенціалу віднайдених раціональних онтологій?
На переконання Ф.Хайєка, весь елементарний інструментарій цивілізації є результатом спонтанного розвитку. Величезне значення спонтанної форми організації полягає для для цього вченого, перш за все, у можливості створення “великого і відкритого суспільства”. У своїх теоретичних пошуках на ниві культурології він звертає увагу не стільки на генетичний відбір здібних індивідів, скільки на селективний розвиток правил, способів поведінки та інституцій, що лежать в основі людського співжиття. На відміну від дарвіністських підходів, згідно з якими відбір “переможців” не має нормативного наповнення, описаний Ф.Хайєком процес культурної еволюції діє на користь правил і способів поведінки, які у певному сенсі є корисними, вигідними або бажаними. Таким чином, культурна еволюція за допомогою селективного процесу призводить до появи “бажаної” концепції, яка реалізується і зберігається у подальшому.
У розумінні Ф.Хайєка ліберальний ринковий устрій може розглядатися як кінцева мета еволюції. Сам філософ найчастіше називає такого роду спонтанний устрій ринку каталаксією. Оскільки процес еволюції не піддається вольовому регулюванню, він завжди вестиме у невідоме, відкрите майбутнє. Тому й вимагає Ф.Хайєк створення та підтримання рамкових умов, що стимулюють еволюційний процес у такий спосіб, який ми вважаємо бажаним.
Німецька дослідниця Е.Кляйн абсолютно справедливо, на нашу думку, зауважує, що найсуттєвішою вадою теорії Ф.Хайєка є недостатнє врахування людської натури. Для конституювання “відкритого суспільства” у кінцевому підсумку повинна змінитися людина. Це означає, що реалізація ідей Ф.Хайєка потребує, на жаль, інших людей [7].
Схоже, щось подібне ми вже проходили. У даному