Третя група – політичні партії, які відразу оголосили революційну боротьбу проти гетьманського режиму. Це були ліві українські есери, ліві соціал-демократи, більшовики та анархісти. Ліве крило українських соціалістичних партій державну самостійність розцінювало лише як знаряддя реакційної буржуазії. Вони стверджували, що незалежність країни не може бути гаслом трудового люду в його боротьбі за свободу й соціальну справедливість.

Ліві есери, зокрема, в цей період гостро критикували попередню діяльність своєї партії. Вони закликали йти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу проти гетьманату і німецьких окупантів, відмежуватися від інших українських партій і наполягали на консолідації всіх революційно-соціальних сил заради остаточної перемоги соціалізму [5, с. 22]. Представники цієї течії захищали лише принципи класової боротьби, а не боротьбу за демократизацію політично-державного устрою в країні

Реалізувати завдання військового будівництва кожна українська політична партія намагалася різними шляхами та засобами. ЦК УПСР 31 липня 1918 року ухвалив статут, у якому значну увагу було приділено впливові есерів на військо: „Засновувати партійні організації по військовим частинам, де таких організацій ще немає” [6, с. 13]. З’їзд Партії українських соціалістів-федералістів (10 – 12 травня 1918 року) наполягав на збереженні усезагального миру, нейтралітету України. Його делегати рішуче висловилися за самостійність України, категорично заперечували можливість федерації з Радянською Росією, поділяли позицію військового керівництва гетьманської держави та сформулювали умови, за яких могли увійти до складу Кабінету міністрів. Серед цих умов висувалася й вимога „систематизованого обеззброєння людності і організації армії постійної і аполітичної” [7, с. 54].

Суттєвим негативним чинником в діяльності українських політичних партій періоду гетьманату був брак внутрішньопартійної єдності та гостра боротьба між лідерами. Свідченням цього стали розколи партій і створення низки нових політичних утворень, що аж ніяк не сприяло консолідації українського національного руху, зміцненню української державності. Найбільшої гостроти внутріпартійна боротьба набула в УПСР, де стався поділ на радикальне ліве та помірковане праве крило.

V з’їзд Української соціал-демократичної робітничої партії (14 травня 1918 року) кваліфікував державний переворот 29 квітня як антиреволюційний. Враховуючи нову політичну ситуацію, українські соціал-демократи відмовилися від гасла федерації й висловилися за державну самостійність України. Цією ухвалою остаточно визначалися програмові завдання УСДРП в національно-політичній та військовій сфері.

Утворення в середині травня 1918 року Українського національно-державного союзу (УНС) стало першою серйозною спробою об’єднання опозиційних гетьманатові українських політичних сил. До цього об’єднання увійшли соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи, трудова партія та профспілки. 24 травня 1918 року делегація союзу подала гетьманові вироблений нею меморандум. В документі зазначалося, що Кабінет міністрів здійснює безоглядну реставрацію старого режиму в соціальному та національному розумінні [8, с. 392]. Протистояння між гетьманом та українськими партійно-політичними силами визначилося остаточно.

Український національний союз, створений „з метою координації дій українських політичних партій та організацій” [9, с. 6], свою діяльність спрямував на оволодіння владою. Для забезпечення можливості впливати на законотворчий процес при УНС було сформовано комісії внутрішніх справ, військову, земельну, фінансову, церковну, закордонних справ [9, с. 7] – фактично було створено опозиційний уряд. Конфлікт між П. Скоропадським і УНС став неминучим.

Політичні провідники соціалістичної ідеї так і не спромоглися усвідомити пріоритетність державницької ідеї над ідеєю класовою, національної ідеї над ідеєю соціальною. Керівництво УНС прагнуло не зміцнення державної влади, а соціально-економічних змін. Стратегія національно-демократичних сил в опозиції до гетьманської влади у загальних рисах зводилась до таких моментів: засудження гетьманського перевороту; відмова новій владі у підтримці; змагання за повалення гетьманського режиму. Це була деструктивна стратегія, що жодним чином не сприяла зміцненню української державності.

Однак відновлення козацтва підтримали як консервативні, так і соціалістичні кола і партії. У заяві хліборобів-власників зазначалося, що для корінних українських козаків необхідно відновити права колишнього козацтва. Одним з положень, яке захищали хлібороби-власники, було відродження традицій військово-державного устрою України. Сенс його полягав у тому, щоб зобов’язати козацтво власним коштом формувати кінні частини і „прикликати на службу Державі корінних військових старшин з війська українського” [10].

Цілком підтримувала формування козацтва Українська селянська спілка. Її позиція базувалася на загальній меті партії, що полягала в прагненні „до організації українського малоземельного та безземельного селянства в одну потужну організацію” [9, с. 8]. Козацтво, на думку керівництва Спілки, давало можливість втілити ці прагнення в життя. Бо законом про відновлення козацтва передбачалося вирішувати завдання „фізичного і духовного розвою козацтва, а рівно з тим завдання як взагалі культ-просвітницького, так і економічного характеру” [11].

Українська хліборобсько-демократична партія в резолюції ІІ Всеукраїнського з’їзду „Про оборону держави” вітала універсал про організацію козацтва і висловилася за те, щоб було припинено формування на українській території будь-яких не національних військових частин [5, с. 154].

Програмою УХДП передбачалося створення в Україні збройних сил „своєю організацією наближених... до типу всенародної міліції” [12, с. 136]. Армія, на думку хліборобів-демократів, повинна була мати гнучку організацію і змінюватися відповідно до міжнародної ситуації: в мирний час військо мало б форму міліційних формувань, а на період військової загрози або перебування держави у стані війни армія перетворювалася на регулярну. У програмі також зазначалося, що „всі члени нашої партії мають обов’язок приймати якнайбільше діяльну участь у всіх загальнонаціональних військових установах” [12, с. 140]. Водночас лідери УХДП обстоювали принцип повної безпартійності українського війська, яке мало боронити