Українські соціалістичні партії, перебуваючи в опозиції до гетьманського режиму, також тримали в полі зору процеси військового будівництва. „Доки не буде усунений той економічно-суспільний лад, який спричиняється до вибуху військових чвар, – зазначали лідери УСДРП,– соціал-демократія не може ігнорувати таких соціальних явищ і питань, як війна, мілітаризм, військо” [13]. Більше того, вони висловлювали занепокоєння тим, що в країні немає регулярного національного війська. „Український народ не має досі збройної сили – цієї єдиної сили, котра в наші часи щось важить” [14].

Проте означена позиція не заважала соціалістичним партіям критично висловлюватися щодо розбудови української армії. Особливе здивування і побоювання в середовищі цих партій викликали заходи Військового міністерства щодо принципів формування збройних сил. Це обумовлювалося тим, що, на думку соціалістів, творці майбутньої української армії намагалися перенести в національне військо багато такого, що є неприйнятним, як довела практика військової справи Західної Європи [13].

УПСС визнавала Всеукраїнську організацію вільного козацтва „найкращим способом врятування Батьківщини, але для цього треба, аби ця справа була в певних руках, яким український народ довіряє” [15]. (Соціалістичні партії не довіряли військовому міністрові гетьманського уряду, вважали його ворожим до українства).

Українські есери, соціал-демократи і представники Селянської спілки встановили зв’язок з Особливим корпусом Січових стільців, що дислокувався у Білій Церкві. Незадоволення русифікаторсько-реакційною політикою гетьмана обумовило підтримку січовиками політики Українського національного союзу. Представники Союзу проводили роботу у військових частинах на всій території України з метою схилити військовиків до повстання. Серед військових частин, що підтримували тісний контакт з Національним союзом, був і Чорноморський козацький кіш. У цьому формуванні було багато українських старшин, які підтримували революційні ідеї українських політичних партій.

Оцінюючи політичну обстановку в Україні напередодні антигетьманського повстання, Н. Полонська-Василенко писала: „Усе разом – і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були неукраїнці, і маса росіян, які тікали до Києва від більшовиків, і російські військові частини, що формувалися на захист уряду від повстанців, – усе це створювало в широких колах населення ворожий настрій. Лави повстанців зростали” [16, с. 101].

Зрештою, останні кроки гетьманського правління перекреслили багато з того позитивного, що було зроблено для розбудови української державності, і призвели до серйозного перегрупування політичних сил та перемоги антигетьманського повстання.

Ідея розбудови держави на підвалинах консерватизму не виправдалася. Ні національні, ні соціальні аспекти консервативної ідеї не знайшли підтримки в суспільстві.

Втім, у військовій політиці гетьманського уряду були значні помилки. На процесі військового будівництва позначилося політичне протистояння політичних сил України. Концентрація політичної влади в руках політичних партій проросійського спрямування (навіть з числа українців) породжувала деукраїнізацію державотворчих процесів і військового будівництва.

Більшість українських політичних партії опозиціювала військовому будівництву в країні. Та вони здебільш тільки критикували військове будівництво, конструктивних пропозицій щодо напрямів і критеріїв утворення національних збройних сил від них (за винятком соціалістів-самостійників), не надходило.

Реальна практика створення військових частин з яскраво вираженою проросійською орієнтацією та відмова від формування національного війська на широкій соціальній основі, зволікання з призовом і укомплектуванням збройних сил Української Держави були основними помилками у військовому будівництві гетьманської держави. Така політика призвела до того, що Україна фактично не мала власної надійної військової сили. Через політичні та соціальні розбіжності у поглядах політичної опозиції і правлячого режиму на державотворчі процеси, українські політичні партії не брали активної, конструктивної участі у військовому будівництві, а відтак бракувало раціональних ідей і пропозицій щодо створення українського війська. Сукупність цих причин та протидія німецьких окупаційних властей призвели до того, що збройні сили Української Держави були малочисельними, їх соціальна база і національний склад не відповідали завданням зміцнення самостійності України.

Успіх українського національно-визвольного руху на тому етапі залежав від консолідації в єдиний національно-державницький фронт усіх патріотичних сил, незалежно від їх суспільно-політичних програм. Потрібен був національний компроміс між політичними силами і рухами на основі державотворення. Тільки це могло врятувати українську державність.

Події періоду гетьманату свідчать, що загострення соціальних проблем, незавершеність і гальмування реформ, політична нестабільність дають реальну можливість деструктивним силам як всередині країни, так і за її межами, зорганізувати соціальний вибух, використавши для цієї мети і збройні сили.

В умовах сучасних державотворчих процесів в Україні кожен крок політичних сил сфері військового будівництва має бути ретельно зваженим. Лише раціональний, глибоко продуманий підхід до розбудови Збройних Сил України, всієї системи державної безпеки може бути запорукою державної незалежності країни.

Нині, як і за часів революційних подій 1917 – 1920 років, важливим чинником державотворення є формування провідної верстви суспільства – еліти, як політичної, наукової, економічної, так і військової. Україна зможе втриматися як незалежна держава лише за умови її згуртованості на засадах національної ідеї. Історичний досвід державного і військового будівництва, якого набули українські політичні партії в період національно-демократичної революції, є історичним і політичним надбанням сучасних політичних лідерів України. І цим досвідом (навіть негативним) не варто нехтувати.

Невдачі України на шляху відродження державності в період гетьманату певною мірою були спричинені внутрішніми проблемами: глибокими суперечностями, розбратом, неспроможністю політичних партій об’єднати зусилля в боротьбі за Українську Державу. Розпад найвпливовіших тоді партій став однією з найбільших втрат українського суспільства. У час вирішальних подій боротьби за національно-державні інтереси в широкі маси не було внесено чітких політичних ідеалів, яскраво визначених орієнтирів як