Класичне визначення демократії, засноване на принципах влади більшості, народному суверенітеті і політичній рівності громадян, що складає її сутність, 1954 року отримало від Е. Шилза ярлик „популістської демократії” [11]. Але з цим можна посперечатися.

На нашу думку, в політико-правовій теорії визначення поняття демократії має кілька вимірів, які виявляють її сутність повною мірою: по-перше, демократія – це форма держави; по-друге, демократія – це форма плюралістичної організації громадянського суспільства і політичних партій, що репрезентують його інтереси, профспілок та інших громадських організацій; по-третє, демократія виступає як політичний світогляд і відповідний суспільно-політичний рух. Ці визначення доповнюються висвітленням поняття демократії як соціальної і політичної цінності, як політичного процесу тощо.

Якщо говорити про демократію як форму держави, то вона, частіш за все, постає як форма правління, що протиставляється аристократії або олігархії. Такою є традиція, що йде від античної політичної думки.

Т. Гоббс у праці „Левіафан” трактує демократію як одну з трьох „державних форм” – разом з монархією та аристократією. Для нього демократія – це державна форма, де верховна влада належить зібранню усіх громадян без винятку (хоча сам він віддає перевагу монархії, в якій „загальне благо тотожне з приватним”). Це визначення, з огляду на сучасні досягнення політичної науки, є дещо архаїчним.

Ш. Монтеск’є, розрізняючи три способи правління – республіканський, монархічний і деспотичний – вважав: „Якщо в республіці верховна влада належить всьому народові, то це демократія. Якщо верховна влада перебуває в руках частини народу, то таке правління називається аристократією” [12]. Демократія для Ш. Монтеск’є тотожна народному суверенітетові, але не означає загальної участі всіх в управлінні. Народ доручає здійснювати свою владу обраним уповноваженим. Саме це відрізняє демократичну державу від інших форм правління. І сьогодні ідея Ш. Монтеск’є про демократію як народний суверенітет залишається життєздатною.

В одній зі своїх ранніх праць К. Маркс робить висновок: „Демократія – це державний лад як родове поняття” [13]. Він вважав демократію наріжним каменем, ознакою певної форми держави. Марксова точка зору на демократію як форму держави, яка відтворює європейську традицію ХVIII століття, в цілому не суперечить висновкам сучасної політичної науки, хоча авторитетні західні аналітики, а також деякі російські, роблять уточнення. Наприклад, французький соціолог А. Турен вважав: „Ми ніколи не повинні забувати, що демократія не є універсальною моделлю суспільства, а лише моделлю політичного режиму” [14]. Російський вчений А. Вітченко пов’язує форму держави з формою влади. Такий підхід дозволяє авторові підкреслювати, що нова форма влади не відкидає, а успадковує демократичні елементи та інститути від колишньої державної форми [15]. З нашої точки зору, подібний підхід стосовно визначення сутності демократії є дещо спрощеним.

Незважаючи на першорядну важливість ролі держави як інституту політичної системи суспільства, держава не є її єдиною організаційною структурою. Так, для Р. Арона конституційно-плюралістичний режим, плюралізм соціальних груп, „держава партій” – іпостасі демократії [16]. Для іншого французького політолога, К. Емері конституційне право фактично вже витискується „політичним правом”, яке регулює відносини „політичних акторів” в умовах демократичних правил гри [17]. Партійна система для А. Лижфарта – складова поняття демократії [18].

Ці та інші дослідники, незважаючи на певну різницю в підходах, вважають суспільно-політичні інститути в суспільстві найважливішим фактором демократії. Безумовно, вони мають рацію, хоча, на нашу думку, не потрібно абсолютизувати цей фактор.

Таке уточнення поняття демократії є необхідним, оскільки збагачує уявлення про структуру і змістове наповнення її форм. Саме активна участь партійних, громадських організацій та асоціацій у здійсненні політичної демократії надає діяльності відповідних організацій політичного характеру.

Демократія, як принцип внутрішньої організації і діяльності політичних та суспільних об’єднань, є явищем високорозвиненого громадянського суспільства. Але тут необхідно бачити дві сторони: одна справа – участь партій і громадських рухів у суспільно-політичному житті країни, де всі дотримуються єдиних законодавчих норм, які забезпечують міжпартійну демократію, і зовсім інша справа – внутрішньопартійна демократія, де дефіцит демократії відчувається нерідко доволі гостро.

Дефініція демократії часто ототожнюється і з таким поняттям, як політичний режим. Виходячи з визначення політичного режиму як однієї з трьох внутрішніх форм держави (разом з формою правління і формою державного устрою), ототожнення демократії з політичним режимом можливо, однак лише в межах демократичної форми держави та її політичної системи.

При цьому слід мати на увазі, що форми політичного режиму рухливіші і різноманітніші у порівнянні з демократичною формою держави. Так, режим особистої влади Ш. де Голля зберігав усі демократичні інститути французької держави, змінювались лише методи здійснення влади. Отже, можна зазначити, що демократичний політичний режим – це втілений зміст демократичної форми держави, повсякденна політична практика демократії.

Деякі науковці розглядають демократію як політичний світогляд і політичну цінність. Демократія як політичний світогляд – це відображення у свідомості громадян самого змісту демократії, перш за все – ідей свободи і рівності прав. Створюючись на ґрунті суспільних відносин, демократія завжди знаходила своє теоретичне обґрунтування в цих ідеях та уявленнях про них. Правомірно говорити і про „зворотне відображення” цих ідеалів у функціонуванні політичних інститутів.

Демократія як політична цінність найчастіше сприймається як синонім прав і свобод громадян в їх формально-абстрактному або конкретному виявленні. Ідеї і принципи демократії, які втілюються у зміст форм демократії, стають політичною цінністю, на збереження якої орієнтовані освіта, культура, ідеологія. Носієм і виразником цієї цінності покликана бути