В природному стані кожен є „суддею і катом”. Але цього недостатньо для збереження „власності” кожного. А до власності Дж. Локк зараховує життя людини, її свободу та володіння (тобто приватну власність) [7]. У природному стані для цього не вистачає: 1) встановленого, загальновідомого Закону; 2) судді; 3) сили для виконання вироку. Прагнення до збереження власності – це те, що фактично виступає у Дж. Локка основою рівності людей, яка й обумовлює можливість договору, можливість суспільства, оскільки лише прагнення до збереження власності однакове і для монарха, і для покріпаченого селянина, і воно дає змогу вступати їм у договірні відносини як рівним, на паритетних умовах, що й може зобов’язувати їх до виконання умов договору. Це прагнення, на думку Дж. Локка, веде до створення Закону, виникнення судді та сили для виконання вироку, які й становлять громадянське суспільство. „Коли певна кількість людей так об’єднана в одне суспільство, що кожен з них відмовляється від своєї виконавчої влади, притаманної йому за законом природи, і передає її суспільству, то тоді, і тільки тоді існує політичне чи громадянське суспільство. І це стається, коли певна кількість людей, що перебувають у природному стані, вступає в суспільство, щоб скласти один народ, одне політичне тіло під владою одного верховного уряду… Тим самим …вповноважує суспільство або, що однаково, його законодавчу владу створювати… закони, яких вимагатиме суспільне благо… І це переносить людей з природного стану в державу, оскільки на землі з’являється суддя, який має владу вирішувати всі суперечки… Цим суддею є законодавча влада або призначена нею посадова особа” [8].

Ці положення, незважаючи на всю їх простоту і очевидність, все ж потребують пояснення. Дж. Локк не ставив за мету створити теорію громадянського суспільства – в його творах вона була елементом теорії „суспільного договору”, створення якої обумовлювалося потребою переосмислення ролі держави та відносин держави і народу. Вчений, прагнучи обґрунтувати положення про суверенітет народу, використовує опозицію „природний стан – громадянський стан”. Слід відзначити, що це був поширений методологічний прийом. Наприклад, Т. Гоббс за його допомогою обґрунтовує суверенітет держави. Нас у цій статті мало цікавлять самі по собі великі ідеї, обґрунтовані Дж. Локком, – народний суверенітет, розподіл влади, право народу усувати тиранів. Але вони важливі для розуміння локкової концепції громадянського суспільства.

Вводячи поняття „природний стан”, Дж. Локк наділяє людину певною сукупністю прав, які для неї є природними, а демонструючи перехід від природного стану до громадянського, звертає увагу на те, що людина лише певну частину своїх прав передає суспільству чи державі, частину ж залишає за собою. Для нас важливо, що, за Дж. Локком, людина в суспільстві вільна – бо залишає за собою свою індивідуальну свободу. „Свобода людини в суспільстві полягає в тому, що вона не підкорюється ніякій іншій законодавчій владі, крім встановленої за згодою в державі, і не є підлеглою будь-чиїй волі і не обмежена будь-яким законом, за винятком тих, що будуть встановлені цим законодавчим органом відповідно до висловленої йому довіри” [9].

В часи середньовіччя закон означав свободу, оскільки обмежував сваволю короля та знаті стосовно підлеглих та простих людей. Елементи такої правосвідомості містяться і в працях Дж. Локка – „там, де немає закону, немає і свободи” [10]. Виразно такий підхід простежується у Ш. Монтеск’є: „Свобода є право робити все, що дозволено законами” [11]. Дж. Локк обґрунтовує свободу іншого типу, яка „являє собою свободу людини володіти і розпоряджатися як їй завгодно своєю особистістю, своїми діями, володіннями і всією своєю власністю в рамках тих законів, яким вона підкоряється” [12]. Це вже свобода в сучасному розумінні: свобода „не від”, а свобода „для”. Ця свобода відрізняється від тієї, яка притаманна людині в природному стані. „Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити відповідно до постійного закону, який є спільним для кожного в цьому суспільстві і встановленим законодавчою владою, створеною в ньому: це свобода керуватися моїм особистим бажанням у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від непостійної, невизначеної самовладної волі іншої людини, в той час як природна свобода полягає в тому, щоб не бути нічим пов’язаним, крім закону природи” [13]. Але водночас люди в громадянському стані, як і в стані природному, залишаються вільними у своїх діях та в розпорядженні своїм майном і особистістю відповідно до того, що, як вони вважають, пасує їм.

Дж. Локк, як бачимо, теоретично обґрунтовує принцип індивідуальної свободи, принцип вільної особистості. Ми знаємо, що він не першим і не останнім обґрунтовував цей принцип. Виходячи з цього, можна припустити, що завдяки працям певної групи людей цей принцип було обґрунтовано. Це твердження відразу викликає багато запитань: як визначити, що почалося таке обґрунтування, як визначити, що воно вже закінчилося, на підставі яких критеріїв зараховувати чи ні вчених до тих, хто обґрунтовував той чи інший принцип? Обсяг статті не дозволяє відповісти на всі ці запитання. Можемо тільки означити певні характерні риси.

Дж. Локк обґрунтовує принцип „вільної особистості”, який є одним з найважливіших для громадянського суспільства. Це не означає, що він раз і назавжди переконує всіх, яким мусить бути обсяг свободи людини в суспільстві, і це не означає, що такий