може подолати і стримати згубний вплив приватних інтересів, які в інших умовах розірвали б загальне (суспільство) на шматки, що й сталося в давніх суспільствах. Г. Гегель критикує Платона, оскільки „у своїй „Державі” ...він не спроможний упоратися з принципом самостійної особливості, який в його час увірвався до грецької моральності, інакше, ніж протиставивши йому свою тільки суттєву державу, і цей принцип аж до джерел, які він має в приватній власності і в сім’ї, а потім у його подальшому розвитку, повністю виключив як власну сваволю й вибір стану тощо” [20]. Упоратися з самостійною особливістю не змогли ні грецькі міста-поліси, ні, фактично, грецькі філософи. Платон протиставляє їй всепронизуючу державу, яка має контролювати всі дії людей, закріпачуючи людину в рамках певного стану, певної ролі і позбавляючи її і власності, і сім’ї. Лише таким чином Платон бачить можливим зберегти загальність від згубного впливу особливості і приватного інтересу.
Справжній розвиток приватний інтерес отримує пізніше. „Принцип самостійної в собі нескінченної особистості окремого, суб’єктивної свободи, який постав у римському світі внутрішньо в християнській релігії, а тому зовні пов’язаним з абстрактною загальністю, в тій тільки суттєвій формі істинного духу належного по праву не отримує. Цей принцип історично пізніший за грецький світ, як і філософська рефлексія, яка сягає цієї глибини, також пізніша за суттєву ідею грецької філософії” [21]. Таким чином, за словами Г. Гегеля, можна зробити висновок, що грецька філософія непричетна до обґрунтування „приватного інтересу” – так само, як і грецький світ непричетний до формування (досягнення) повноцінних „приватних інтересів” у індивідів.
Водночас Г. Гегель обґрунтовує норми, які не тільки дають змогу витримати розпад особливості й загальності, але й дозволяють черпати звідти „нескінченну” силу. Якщо Платон не знав, як може держава впоратися з самостійною особливістю, то Г. Гегель на боротьбу з нею відряджає „громадянське суспільство”. Воно, на його думку, утворюється, коли відбувається перехід від винятково сімейного життя людей до суспільства. Механізмом цього переходу є або природний приріст сім’ї, або добровільне об’єднання сімей, або об’єднання за допомогою влади хазяїна. При переході від сім’ї до громадянського суспільства відбуваються зміни в моральності. Виникає „приватний інтерес”, а відтак, мовою Г. Гегеля, „в громадянському суспільстві кожен для себе мета, все інше для нього ніщо …але без взаємовідносин з іншими він не може досягти своїх цілей у всьому їх обсязі: ці інші тому, по суті, є засобами для мети особливого” [22]. Так функціонує „механізм” громадянського суспільства – „особлива мета (тобто мета одного індивіда) шляхом співвіднесення з іншими надає собі форми загального і задовольняє себе, задовольняючи разом з тим прагнення інших до блага. Оскільки особливість пов’язана з умовою загальності, то ціле є ґрунтом для опосередкування, на якому дають собі свободу всі одиничності,.. Особливість, обмежена загальністю, є єдина міра, за допомогою якої кожна особливість сприяє своєму благу” [23].
Шлях одиничності до громадянського суспільства – освіта. Якщо я став членом громадянського суспільства, і, відповідно, я „звільнений” шляхом освіти, то я переборов у собі „оголену суб’єктивність поведінки, безпосередність жадань та сваволю прагнень” [24], я визначаю свої бажання та дії загальним чином, усвідомлюючи себе ланкою ланцюга, який всіх нас поєднує. „Я отримую від інших засоби задоволення своїх потреб і повинен внаслідок цього приймати їх думку. Але одночасно я змушений виробляти засоби для задоволення потреб інших. Відповідно, одне переходить в інше і пов’язане з ним: все приватне стає таким чином суспільним” [25]. Відтак потреби та засоби (для їх задоволення), як „реальне наявне буття”, перетворюються на буття для інших, потребами та працею яких взаємно обумовлено їх задоволення. Взаємозалежність праці та задоволення потреб в ході історичної еволюції перетворюються на повну необхідність, залежність і взаємовідносини людей. Таким чином, суб’єктивний егоїзм перетворюється на сприяння задоволенню потреб всіх інших, перетворюється на „освічений егоїзм” (за словами Р. Патнама) [26]. Це нормативне досягнення теорії громадянського суспільства, сутність якого в перетворенні егоїзму на сприяння задоволенню потреб усіх, Г. Гегель називає „державою потреби та здорового глузду”, або „зовнішньою державою”. Ми могли б назвати це взаємністю, тобто визнанням за іншими права на гідність, та громадянською самосвідомістю, тобто схильністю і вмінням визначати свої приватні бажання та дії і розуміти їх у загальному контексті, оскільки саме в такому вигляді можемо побачити це нормативне досягнення в громадянському суспільстві.
Використовуючи продемонстровану модель нормативних досягнень, можемо пов’язувати в дослідженні розвиток теорії і феномена громадянського суспільства, оскільки теорія розвивається шляхом нормативних досягнень як обґрунтувань певних принципів та норм, а розвиток самого громадянського суспільства йде шляхом нормативних досягнень як встановлення та змін правил і умов людської взаємодії та співжиття. І ці обґрунтування та встановлення є певним чином пов’язаними. Така методологія дає змогу розглядати теорію громадянського суспільства як цілісний феномен, який складається з ланцюжка нормативних досягнень, одні з яких обумовлюють інші, а ті є їх похідними і водночас підставою для подальшого їх розвитку. Громадянське суспільство, за таких умов, є динамічним явищем, яке розвивається, і саме багато в чому задає умови і можливості свого подальшого розвитку. Водночас це не дозволяє забути про його підвалини, попередні нормативні досягнення, оскільки на них базується можливість подальшого розвитку.
Таким чином, запропонована методологія створює нові можливості для вивчення теорії та історії громадянського суспільства, що має привести до нових результатів.
Література:
1. Витюк В. В.