Проте змарновані, як з’ясувалося пізніше, можливості модернізації суспільства пояснювалися не тільки обережним політичним стилем Л. Кравчука та його належністю до комуністичної номенклатури, але й поведінкою політичної еліти, яка виявилася не на рівні завдань, що потребували невідкладного вирішення.

Підсумки таких перетворень не могли не позначитися на стані політичного капіталу. Перші ознаки його розмивання було зафіксовано вже в 1992 – 1993 роках. Надалі довіра населення до інститутів новоутвореної держави стала катастрофічно знижуватися. За даними всеукраїнських соціологічних опитувань, у березні 1994 року найнижчий індекс довіри мав уряд. На думку 84 % респондентів, відповідальність за стан економіки несуть органи влади. Водночас 73 % опитаних вважали, що при владі в Україні перебувають ті ж політики, що й до проголошення незалежності.

Як свідчать результати соціологічного моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України, з 1994 по 1998 рік довіра громадян до Верховної Ради, уряду і Президента постійно зменшувалась. Так, повну довіру урядові у ті роки висловлювали від 1,6 до 4,1 % респондентів [2]. Навіть уряд В. Ющенка, на який, як на „найбільшу надію суспільства за роки незалежності”, покладалися великі очікування, через півроку своєї діяльності викликав повну довіру лише 6,2 % опитаних, а протилежне відчуття – у 30,1 % громадян України.

1994 року Верховній Раді повністю і в основному довіряли 9,7 % громадян, 1995 року – 8,5 %, 1996 року – 8,7 %, 1997 року – 6,9 %, 1998 року – 7,3 % респондентів.

У порівнянні з урядом і парламентом, вищою довірою користувався Президент. При цьому простежується цікава закономірність: зменшується недовіра і збільшується довіра в наступному після виборів року. Так, 1995 року зовсім не довіряли Президентові 7,5 % респондентів, тоді як 1994 року 17,5 % громадян зовсім йому не довіряли. 1996 року зовсім не довіряли Президенту 14,2 %, 1997 року – 15,2 %, 1998 року – 21,8 %. Водночас 1995 року 9,7 % респондентів повністю довіряли Л. Кучмі, тоді як 1994 року – 4,9 %. Далі: 1996 року повністю довіряли Президенту 7,3 % громадян, 1997 року – 3,8 %, 1998 року – 1,9 %. Водночас найбільша різниця в довірі/недовірі населення Президентові простежувалася в рік виборів 1999 року: повністю і в основному довіряли 47,3 % респондентів, повністю і в основному не довіряли – 21,1%.

У зв’язку з цим відзначимо, що розмивання політичного капіталу не обов’язково викликає негайні політичні дії – масові акції протесту, заколоти, повстання. Насправді політичні наслідки падіння довіри до влади далеко не однозначні. Саме по собі зниження довіри ще не народжує політичної активності. В цьому процесі є своя логіка і свої етапи.

На початковому етапі така втрата викликає, передусім, персональне відчуження від політики. Потім наростає соціальне роздратування, яке супроводжується настроями смутку, безвиході, апатії. Одночасно відбувається свого роду заміщення об’єкта незадоволення, і соціальне роздратування сублімується в підвищену агресивність, спрямовану не стільки проти владних структур, скільки на штучно сконструйований образ ворога, втілюваного, частіш за все, якоюсь етнічною групою. І лише при розмиванні політичного капіталу, що далеко зайшло, виникає феномен масового відчужено-ворожого ставлення до владних структур.

До 1998 року стало очевидно, що політичний кредит, який мала у своєму розпорядженні політична система, значно вичерпано.

Згідно з опитуваннями громадян, на червень 2000 року зверталися за допомогою до Верховної Ради й уряду 3 % громадян України. Отже, роки незалежності не додали населенню впевненості в тому, що влада репрезентує його інтереси і тому їй можна довіряти. Постійно зростає кількість людей, які вважають, що обраний від їхнього округу народний депутат не може представляти їх інтереси: 1994 року – 12,6 %, 1997 – 41,8 %, при зменшенні оптимістів відповідно з 22,9 % до 3,8 % [3].

1999 року Президентові Л. Кучмі повністю і в основному довіряли, за даними соціологічного моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України, 26,1 % респондентів і повністю і в основному не довіряли 41,5 % респондентів. З 1999 року по 2003 рік довіра до Президента зменшилося з 28,6 % в 2000 році до 13,8 % у 2001, 13,1 % – у 2002, 11,6% – в 2003 році. Водночас повністю і в основному недовіра до Президента у населення збільшилося з 37,1 % в 2000 році до 54,1 % у 2001, 59,2 % – у 2002, 60 % – у 2003 році.

Відзначимо, що більшість населення країни брала участь у виборах як народних депутатів, так і Президента України. Підтвердили свою участь в парламентських виборах 1998 року 80 % опитаних, у виборах Президента 1999 року – 85,6 %. Ці дані свідчать, на наш погляд, з одного боку, про високий рівень довіри населення до виборів як інструменту впливу на владу і про збереження ще з часів радвлади відчуття обов’язку регулярно брати участь в офіційних кампаніях. Одночасно можна стверджувати, що високий рівень участі у виборах пояснюється браком інших способів впливу на владу.

Та ж тенденція спостерігалася й стосовно інших інститутів влади: міліції, судів, прокуратури, місцевих органів влади, армії. Дані моніторингу, який проводиться з 1994 року Інститутом соціології НАН України, дають можливість простежити динаміку політичного капіталу української влади [4, с. 576, 579] (таблиці 1 і 2).

Таблиця 1

„Наскільки ви довіряєте...” (десятки закруглено)  |

Міліції   | Армії   

1994 | 1996 | 2003 | 1994 | 1996 | 2003

Зовсім не довіряю | 30 | 35 |