· запровадження цілісної системи заходів, пов’язаних з відчутним поглибленням лібералізації всіх сфер економічної діяльності, формуванням ефективного конкурентного середовища, рішучим подоланням монополізму, виправленням глибоких деформацій економічної структури;

· виправлення нинішніх деформацій у відносинах власності, забезпечення політичної підтримки та надійного захисту прав приватної власності, інтересів ділових партнерів, інвесторів та кредиторів. Упродовж попереднього десятиріччя основні акценти робилися на відповідних кількісних перетвореннях. Нині, коли в економіці сформовано критичну масу приватної власності, пріоритетними стають зусилля в напрямку її якісного вдосконалення;

· новий етап реформ та інших трансформаційних процесів суттєво ускладнюється тим, що, окрім розв’язання проблем модернізації вже утвореної ринкової інфраструктури, потрібно за будь-яку ціну перебороти відставання в технологічній сфері і, насамперед, розблокувати перехід до інноваційної моделі економічного зростання, розвитку високих, у тому числі інформаційних, технологій. Однією з визначальних складових такої політики має стати розробка та втілення широкомасштабної довгострокової стратегії розвитку освіти. “Нова економіка” – це, передусім, економіка знань, а тут наші резерви досить потужні;

· маємо необмежені можливості й у питаннях розвитку сільськогосподарського виробництва, перетворення агропромислового комплексу на високоефективний, експортоспроможний сектор економіки;

· найважливішими пріоритетами соціальної політики мають стати: відчутне обмеження бідності й одночасне здійснення активної державної політики доходів, метою якої є якнайшвидше подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили, підвищення її конкурентоспроможності та купівельної спроможності громадян. Необхідно проводити пенсійну реформу на рівні сучасних світових стандартів, а це можливо лише в контексті розв’язання попередньої проблеми – суттєвого зростання заробітної платні та реальних доходів населення;

· має залишатися максимально жорсткою грошова та бюджетна політика. Держава поки що не має і найближчим часом не матиме достатніх фінансових ресурсів для вирішення в повному обсязі нагромаджених за роки економічної кризи проблем, у тому числі й у соціальній сфері. Для цього потрібен час. Інфляційного шляху фінансування соціальних програм ніхто не допустить. А це означає, що вирішити нагальні проблеми економічного та соціального розвитку можна лише поступово.

Такими, на думку провідних аналітиків, є ключові моменти, на базі яких може розбудовуватися економічна стратегія наступного десятиріччя – стратегія українських “реформ другого покоління”.

На нашу думку, такі якісні економічні зрушення не лише необхідні, але й цілком можливі, адже, як зазначалося вище, в Україні досить успішно реалізується розбудова нових суспільних інститутів, які й можуть виступити основою для здійснення економічних реформ. Мова передусім про інститути громадянського суспільства.

У соціалістичній системі держава була гарантом задоволення спільних потреб, завдяки чому суспільство ототожнювалося з державою. Тому системи інститутів, які б діяли незалежно від держави, не існувало або вони були пригнічені. А оскільки саме через незалежні інститути самореалізуються інтереси людей, то громадянського суспільства як такого не існувало й питання його формування та розвитку навіть не ставилося. З входженням у перехідний період, на думку авторів монографії “Інноваційна стратегія українських реформ” [9], ситуація принципово змінилася, бо розпочався процес нагромадження приватної власності на корпоративних засадах з активною участю держави як його співучасника через пряму або опосередковану участь в ньому державних службовців. Це означає, що держава від однієї крайності перейшла до іншої, нехтуючи розвитком складових, за допомогою яких і мав розпочатися пошук актуальних співвідношень між нею та громадянським суспільством. Як вже ілюструвалося на прикладі розгортання органів самоврядування, цей процес все ж відбувається, тому не можна погодитися з невтішною оцінкою ситуації авторами “Інноваційної стратегії українських реформ”.

Нова держава та її інститути покликані прискорити процес формування громадянських інститутів [10]. Ці інститути мають відображати інтереси, що відповідають суспільним цінностям, притаманним конкретній країні, та узгоджуються із загальнолюдськими цінностями. Держава має бути зацікавленою у становленні саме таких інститутів, тому що в індустріальній і особливо постіндустріальній фазі розвитку прогрес можливий лише тоді, коли суспільству притаманні висока культура, мораль, належний рівень освіти, коли саме суспільство потребує їх високого розвитку. За таких умов відбувається руйнування замкнутості, властивої докапіталістичним формам та корпоративному капіталізму.

Варто у зв’язку з цим згадати класика світової політичної думки К. Поппера, який у праці “Відкрите суспільство та його вороги” [11] відзначав, що здійснення будь-яких реформ чуже радикалізмові, який, як правило, маскує консервативні позиції. Передумовою успішних реформ, як вважав К. Поппер, а тим більше системних реформ, як вважаємо ми, є відкритість суспільства, тобто готовність його громадян до відповідального і творчого ставлення до вдосконалення існуючих соціальних інститутів. Тому системна реформа – не лише результат зусиль владних органів, але й процес самоорганізації всього суспільства, який охоплює всіх його членів.

Література:

1. Див.: Бекешкіна І. Е. Демократичний процес в Україні // Політичний портрет України. Бюлетень фонду „Демократичні ініціативи”. - 2001. - № 23. - С. 4 - 13; Головаха Є. І. Економічні реформи і масова свідомість в Україні // Моніторинг економіки України. -2000. - № 3 (46). - С. 8 - 17; Лукінов І. І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя).-К., 1997; Михальченко М., Дашутін Г. Український експеримент на терезах гуманізму. - К.: Парламент. вид-во, 2001; Проблеми та перспективи української реформації.-К., 2001; Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001).-К., 2001.

2. Литвин В. М. Суспільно-політичне життя // Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001). -К.: Альтернативи, 2001. - С. 153.

3. Див. Даниленко В. М., Новохатько Л. М., Тронько П. Т. Розвиток освіти // Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001). - К.: Альтернативи, 2001. - С. 426 - 427.

4. Див. Литвин В. М. Суспільно-політичне